Читати книгу - "Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія"

1 серпня

Важливість цього ранку – невимовна. Перший день на роботі, після завершення інтернатури. Вперше, після довгих 8 років навчання я зайду до лікарні як лікар, і цей момент не зіпсує жодна людина. Вир емоцій настільки великий, що ще трохи і захлесне з головою.

Прокидатись о 6 ранку, як нудне, але вельми корисне вміння. Запізнюватись всюди, в не залежності о котрій прокинувся, як реальний хист. А, як відомо, людина ніщо без справжнього хисту в житті, то ж спіткаючись біжу до метро.

Кава замість сніданку, виразка замість шлунку, вітер на місці мозку.

Мати завжди казала, що наші мрії та сподівання чує всесвіт. Так от любий всесвіту я гепард, спринтер, я є швидкість світла, я ладна бути ким завгодно тільки б не спізнитись.

Та часто буває в житті, що вдало підібрані Богом ноги також підводять і я в ролі спринтера лечу на якогось бідолаху. А далі все немов в тумані… Кава на штанях, кава на сорочці. Ні ну і причмоканий же чоловіче, нащо візуалізував ти слимака.

Швидко прокричавши вибачення продовжую діалог із всесвітом.

Бідний, кава в мене була гаряча, сподіваюсь діти в нього вже є. Все ж таки мати мала рацію, коли пропонувала вступати на ветеринара: «Лікар Єлизавета – каструє з любов’ю»

Поки перед моїми очима проминали станції метро я активно молилась, уявити не могла, що така набожна людина. Молилась всім Богам метро, згадувала отче наш, вигадувала власні молитви, трішки побула у відчаї, повторно прочитала отче наш.

За десять хвилин до початку ранкового збору і я встигаю вбігти до лікарні. Все ж таки, то був дуже намолений вагон.

В очікуванні п’ятихвилинки, встигаю познайомитися з усіма. Молода жінка Лілія Валентинівна, на вигляд їй не більше 35 років, темненька, трохи повненька, але шалено харизматична; Неля Іванівна, років 60, мила й усміхнена, вона як бабуся із дитячих фільмів. Розповідаю двом лікарям про своє навчання та інтернатуру. Встигла обмінятися фразами знайомства з медсестрами, познайомилась з усіма окрім завідувача відділення. Запізнюється чоловіче, а ще й начальник. Завідувач повинен бути прикладо… мені капець, час збирати докупи всі свої пожитки та бігти в протилежний лікарні бік, молитись вже пізно.

- Доброго ранку колеги – секундна пауза, здається він мене все ж таки впізнав – Впевнений, що всі встигли познайомитись з нашим новим лікарем, тож до справи. Аню, хтось поступав вночі?

Поки колеги активно обговорюють дідуся з проносом і що він, халепа, забув в терапії, я сиджу в сподіванні того, що мене не звільнять, можливо ще варто помолитись Богу чоловічої фертильності?

Олексій Михайлович навіть нічого так на вигляд, років під 40. Високий, темненький, в міру пухкі вуста і дивовижні сапфірові очі, і як я не помітила їх відразу?

По закінченню ранкових зборів, я отримала свої палати й це вже була заявочка на успіх. Треба було бачити ці веселі оченята завідувача, коли він сказав:

- Єлизавето Олександрівна, Ваша палата номер 7 та 8. Історії на посту. І  дідусь з боксу Вам, на радість, викличте йому інфекціоніста. А ви, Маринка, перевір чи не час змінити підгузок, нашому хлопчику з боксу. – із задоволенням роздав накази завідувач.

«Гімнюк, Ви обпечений, а не Олексій Михайлович»- подумала я про себе і пішла викликати інфекціоніста, ну а якщо бути точною, то циганити його номер у старшої медсестри.

І все-таки день минав чудово. Гарний колектив, приємна серцю робота. Цілий день минув на ногах, але я цього навіть не встигла помітити. Дідусь з боксу виявився просто янголятком і чимось нагадав мого. А коли я вже йшла з його палати, він так розчулив мої почуття тим, що дав мені яблучко. Недовго думаючи закинула фрукт до кишені й пішла далі по пацієнтах.

Обхід нарешті завершено. В лікарняному коридорі розливається золото сонячних променів. Боже, яка краса. Переводжу погляд на яблуко, яке воно смачне на вигляд. Роблю перший, другий укус і ммм… воно неймовірно солодке.

-        Єлизавета Миколаївна, Ви вже розмовляли з інфекціоністом?

Майже вдавившись і ледве не отримавши передчасний інфаркт в такому молодому віці, я повертаюсь до голосу за спиною.

-        Лише коли її викликала – відповідаю я завідувачу, намагаючись не чавкати та скоріше прожувати.

-        Єлизавета Миколаївна, ви або історію з собою не тягайте вже пів години, або свій номер телефону залиште хоча б комусь. Лікар-інфекціоніст не може ознайомитись з документацією пацієнта і залишити в ній необхідний запис поки ви в закутку насолоджуєтесь яблучком і переховуєте історію.

-        Вибач… - та мені звісно ніхто не дає навіть договорити

-        Зараз за дідом приїде швидка. Боже, та доїжте ж ви вже те кляте яблуко і подзвоніть його родичам, чи відайте історію і я наберу їх швидше. За що тільки на мою голову така радість.

-        Олексію Михайловичу, а навіщо швидка, дідусь в чудовому стані – сподіваюсь тобі ще пече…

-        Ви б знали чому, аби очікували лікаря якого самі ж і викликали. Ви взагалі знаєте про те, що коли викликається консультант, то ви повинні підготувати для нього історію хвороби, всю документацію і проковтніть яблуко ви вже швидше.

-        Вибачайте, я просто була така голодна.

-        Для цього є принаймні ординаторська, нащо біля боксу їсти. Ви б ще у дідуся їжі попросили.

-        Та він і сам пригостив.

Треба було бачити вираз цих очей. Боже, і нащо ти дав цьому так гарні очі.

-        Якою дурепою потрібно бути, аби їсти незрозуміло що. – Ну все, це був перебір - Може в ще на вокзалі біляші полюбляєте? У діда ротавірусна інфекція. Єлизавета Миколаївна, самий час надягати памперс. Я до речі тільки з приймального, там бомжа привезли, може він Вас ще чимось підгодує.

«Тварина ви тупа, а не Михайлович тепер!»
 

***

-        Мам, я вдома.

-        Як все пройшло? Який колектив?