Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Життя претендентів на трон, особливо тих, про чиє існування вже відомо, сповнене смертельних небезпек... — ще тихіше заговорив мандрівник. — Тому вони ховаються, потай їздять різними містами, збираючи прихильників. Але ж ми не в лісі живемо... і до мене доходять деякі чутки. Тож якщо захочеш змінити не лише свою долю, а й цілого краю, можу підказати: хто і де зараз перебуває. Але не задарма, звичайно.

— Я тебе почув. Дякую. Думаю, скористаюся твоїми послугами. Але трохи пізніше. Зараз турботи про долю світу для мене надто клопіткі. А поки що, тримай… — я поклав на стіл кілька талерів. — До зустрічі.

— Дякую… — мандрівник вправно згріб гроші. — Сподіваюся, добродію, до швидкої зустрічі. Я рідко в людях помиляюся і бачу — ти не з тих, хто для інших жар з багаття тягатиме. Удачі тобі.

Стрілець, судячи з об'єму рідини в пляшці, за моєї відсутності на горілку не налягав. Непорядок. Мені треба, щоб клієнт дозрів до стадії «а поговорити?» Інакше мій задум не спрацює.

Підсідаю і одразу наповнюю склянки. Йому повний, собі третину.

— Щоб нехай?

Федот проти такого хитромудрого тосту перечувати не став. Випили не цокаючись. Кожен за своє.

— Не заперечуєш, якщо я ще он у того пана про дорогу на Смоленськ розпитаю?

— Дорогу?.. — заглиблений у власні турботи, стрілець лиш покліпав, явно не розуміючи про що я говорю. — Так... Дорогу треба знати...

Ось і добре. Мельком глянув на своїх хлопців — навертають за обидві щоки так, що тільки хрускіт стоїть. Майже все що подано до столу споловинити встигли. Шустрі ... Хоча, про що я? Час летить. Надворі остаточно стемніло. Корчмар уже й свічки запалив.

«Обличчя кавказької національності», якого мені заочно представили як Посередника, як і раніше клював важким носом у полумиску з м'ясною підливкою, що стояв перед ним. Чи то підозріло принюхувався до їжі, чи виглядав у тарілці щось цікаве. Нагадуючи ілюстрацію до байки про лисицю та журавля. У тій частині, коли птах прийшов у гості до рудої хитрулі.

— Вечір добрий…

— А? О так. Дуже добрий, якщо Аллах змилостивитися і посилати мені співрозмовник... — відказав той з жахливим акцентом, але привітно посміхаючись.

— Чи можна поруч присісти?

— Е… Так. Обов'язково. Будь ласкавий. Я твій давно чекати!

— Мій?

— Так… твій. Я думати… Ні! Я знати! Я твій дуже корисний бути…

Цікаво дівки танцюють. Я сам не знав, що в Тулі опинюся, а цей мене вже давно чекає. Чи це у нього «така манера спілкування»?

— Серйозно? І чим ти можеш бути мені корисним?

— О! Я можу! Я знаєш, чим промишляти?.. Слухай сюди. Я привозити викуп за бранців, що на війна захоплено. Я далеко їздити — усюди! У соляні шахти, в Кафу на невільничий ринок. Купувати бранці, продавати бранці. А ти, пане, я думати — мати багато бранців, га? Така людина не може не мати… Покажи. Я хороший ціна дам. Не пошкодуєш.

Тепер зрозуміло, на кого і навіщо він чекає. Втім, нічого дивного, війни без полону не буває. Подобається це мені чи ні.

— Стривай. Я не зрозумів. То ти — работоргівець?

— Вах, навіщо кривдити?! — обурився той. — О, Аллах! Звичайно, ні! Моя благородна справа зайнята! Я не наживатись на чужий біда! Я допомагати знайти близька людина. Викупити, визволити! Голодний на чужина — дах знайти, робота дати.

Ну, хрін редьки не солодший. Зрозуміло, що невільникові краще, коли його викуплять рідні, а не в шахту чи на галери відправлять. Але суть бізнесу від цього не змінюється.

— І мене викупити зможеш, якщо я в полон потраплю?

— Зможеш, пане, зможеш. Ти срібло закопати глибоко-далеко, і вірний слуга сказати, нехай викопувати, коли твоя в полон потрапити. А потім мій кликати. Я їздити — твій шукати і на волю випускати. Так. Це мій робота.

— Я запам'ятаю. А що ти робиш, якщо родичі не мають грошей на викуп?

Носатий зажурився, підпер руку щокою і виразно схлипнув:

— Тоді я розповім сумну-сумну історію, як важко бранець на галера жити. Вах, як важко… Дуже правда розповідати. Найбідніший селян одразу скарб у корівник знаходити, ой-ой-ой... Ніхто ще не сказав мій: ні.

— А скільки заплатиш за раба? Якщо захочу продати.

Ні, торгівля людьми не моє. Чим-чим, а цим точно займатись не буду. Але ж треба якось розмову закінчити. А запам'ятовується остання фраза.

— У мене нюх, як собака! Я дивитись раб і відразу все розуміти. Голодувати вони чи добре їсти. Чого коштувати... За шляхтич більше грошей... Я всіх місцевих панів знати: маєтки, спадкоємці, борги... Не скривдити. Буде хтось продати — клич мій, я приємно купити.