Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Дякую вам.

Вона коротко всміхнулася їм, підвелася на ноги й вийшла з кімнати. І знову, можливо, йому це тільки здалося, – але Кредок мав таке враження, що вона виходила надто швидко, ніби почуття полегкості, що все минулося, підганяло її.

– Думаєте, вона щось знає? – запитав Бейкон.

Інспектор Кредок із жалем промовив:

– На певному етапі розслідування ти завжди схильний думати, що допитуваний знає більше, аніж хоче тобі розповісти.

– Так воно, звичайно, і буває, – сказав Бейкон, зробивши такий висновок зі свого великого досвіду. – Проте, – додав він, – те, що він приховує, як правило, не має найменшого стосунку до розглядуваної справи. Це або якийсь сімейний гріх, або дрібні неприємності, що їх люди не люблять витягувати на поверхню.

– Так, я знаю. Але принаймні…

Проте інспектор Кредок так і не договорив того, що він збирався сказати, бо двері рвучко розчинилися навстіж, і старий містер Крекенторп прочовгав до кімнати у стані глибокого обурення.

– Чудова ситуація, коли Скотленд-Ярд приходить і не вважає за потрібне насамперед відрекомендуватися господареві дому! Хто господар у цьому домі, хотів би я знати? Відповідайте мені! Хто тут господар?

– Ви, звичайно, містере Крекенторп, – сказав Кредок примирливим тоном і, підвівшись, додав: – Але ми так зрозуміли, що ви вже розповіли інспекторові Бейкону все, що вам відомо, а позаяк ваше здоров’я не дуже добре, то нам не слід надто перевтомлювати вас своїми запитаннями. Доктор Квімпер сказав…

– Це таки правда… таки правда. Я чоловік недужий. Що ж до доктора Квімпера, то він поводиться, як стара жінка… Він дуже добрий лікар, він розуміє, у якому стані я перебуваю, але схильний накрити мене скляним ковпаком. Йому стукнуло в голову, що всі хвороби від поганої їжі. Причепився до мене на Різдво, коли мене трохи прихопило, – що я їв? Коли їв? Хто ту їжу готував? Хто подавав? Так мене виснажив своїми розпитуваннями, що я не знав, як відкараскатися від нього. Але хоч здоров’я в мене й незавидне, я спроможний допомогти вам, якщо ви потребуєте допомоги. Убивство в моєму власному домі – або в моїй власній коморі – яка різниця! А будівля то вельми цікава. Споруджена ще в часи королеви Єлизавети. Місцевий архітектор це заперечує, але той хлопець не знає, про що він говорить. Комора збудована не пізніше, ніж 1580 року, ані на день пізніше. Але ми говоримо сьогодні не про це. Що ви хочете знати? Яку версію нині маєте?

– Поки що рано говорити про версії, містере Крекенторп. Нам досі не пощастило з’ясувати, ким була задушена жінка.

– Ви сказали, вона іноземка?

– Ми так думаємо.

– Шпигунка з ворожої країни?

– Це малоймовірно, я сказав би.

– Ви сказали б – ви сказали б! Це тільки ваша власна думка. Де їх тільки немає зараз, тих шпигунів. Чому міністерство внутрішніх справ дозволяє їм проникати в нашу країну – ось чого я зрозуміти не годен. Промисловий шпіонаж – ось що це таке. Я готовий об заклад побитися – вона також шпигувала, щоб викрасти наші промислові таємниці.

– У Брекгемптоні?

– Тут вистачає фабрик. Одна стоїть майже впритул до задньої брами мого маєтку.

Кредок подивився на Бейкона запитливим поглядом.

– Металеві контейнери, – сказав той.

– А звідки вам відомо, що вони насправді виготовляють? Хіба тим хлопцям можна вірити на слово? Ну гаразд, якщо вона не була шпигункою, то ким, ви думаєте, вона була? Гадаєте, вона сплуталася з кимось із моїх дорогоцінних синів? Якщо так, то це міг бути тільки Альфред. Не Гарольд, бо той надто обережний. А Седрік не бажає жити у власній країні. Отже, за нею міг волочитися тільки Альфред. А якийсь його шалений суперник вистежив її тут і, знаючи, що вона прийшла на побачення з Альфредом, укоротив їй віку. Як вам така версія?

Інспектор Кредок дипломатично відповів, що це справді може бути однією з версій. Але Альфред Крекенторп, додав він, не впізнав її.

– Отакої! А ви хотіли, щоб він її впізнав? Та він злякався. Альфред завжди був боягузом. Але він також брехун, запам’ятайте, він завжди був брехуном. Він здатний нахабно брехати просто тобі в обличчя. Атож, нагородив мене Бог синочками! Зграя стерв’ятників, які тільки й чекають, коли я помру, ніщо інше їх у житті не цікавить, – сказав він, захихотівши. – То нехай собі почекають. Я не помру тільки для того, щоб догодити їм! Ну, якщо це все, чим я можу допомогти вам… Я стомився. Піду відпочину.

Він знову зачовгав ногами, виходячи з кімнати.

– Він вважає, що за нею волочився Альфред? – сказав Бейкон із сумнівом у голосі. – Думаю, старий вигадав усю цю історію. – Він замовк, вагаючись. – Я певен, що Альфред тут зовсім ні до чого. Можливо, він і замішаний у якихось нечистих справах, але він не має найменшого стосунку до того вбивства, яке ми розслідуємо. Знаєте, я не сказав би того самого про хлопця, який служив у військово-повітряних силах.

– Про Браєна Істлі?

– Атож, про нього. Мені вже доводилося зустрічати кількох хлопців такого зразка. Їм, як то кажуть, довелося пливти за течією у світі – вони спізнали небезпеку, смерть і збудження надто рано у своєму житті. А тепер життя здається їм банальним і нецікавим. У якомусь сенсі ми повелися з ними несправедливо. Утім, якщо сказати правду, то я не знаю, як би ми могли їм допомогти. Але ось вони перед нами – люди, які мали минуле, але не мають майбутнього, так би мовити. І вони належать до того типу людей, які не схильні проґавити будь-який шанс. Звичайних хлопців утримує від ризикованих дій інстинкт, вони не так керуються мораллю, як почуттям обачності. Але ці, про кого я кажу, не бояться нічого, прагнення до безпеки не входить до їхнього словника. Якби Істлі сплутався з жінкою й захотів убити її… – Він замовк і безпорадно викинув перед собою руку. – Але з якого дива він захотів би вбити її? І навіть якби задушив, то навіщо запихати її в саркофаг свого тестя? Ні, якщо ви мене запитаєте, то ніхто з цих людей не має ніякого стосунку до вбивства, яке ми розслідуємо. Якби вони були до нього причетні, то вони не залишили б труп майже на сходах свого ґанку, так би мовити.

Кредок погодився, що слова його колеги мають сенс.

– Ви хочете зробити тут щось іще?

Кредок сказав, що ні.

Бейкон запропонував, щоб вони повернулися до Брекгемптона й випили там чаю, але інспектор Кредок відмовився від запрошення, сказавши, що хоче навідати одну давню знайому.

Розділ десятий

І

Міс Марпл сиділа випростана й анітрохи не сутулилась. Полиця за її кріслом була заставлена китайськими цуценятами та іншими сувенірними дрібничками. Вона зустріла інспектора Дермота схвальним і радісним поглядом.

– Я така рада, – сказала вона, – що розслідування доручили вам. Я дуже на це сподівалася.

– Коли я одержав вашого листа, – сказав Кредок, – відразу відніс його заступникові комісара. Коли я увійшов, він саме закінчив розмову