Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Любий сер Генрі, – з любов’ю промурмотіла міс Марпл.

– Він попросив мене детальніше розповісти про розслідування злочину в Літл-Педоксі. Хочете знати, що він мені потім сказав?

– Атож, скажіть, якщо це не буде порушенням службової таємниці.

– Він сказав: «Ну що ж, якщо на перший погляд пусте базікання двох старушенцій виявилося, супроти будь-якої ймовірності, правдою і якщо ви навіть знайомі з однією з них, то провадити це розслідування доручаю вам». Тож я тут, перед вами! А зараз, моя люба міс Марпл, куди ми з вами підемо далі? Це, як ви, певно, зрозуміли, візит неофіційний, і тому я прийшов до вас сам-один, без помічників. Я подумав, що для початку нам варто було б обговорити цю справу неформально, удвох.

Міс Марпл усміхнулася йому.

– Я переконана, – сказала вона, – що жодна людина, яка зустрічалася з вами лише в офіційній обстановці, навіть уявити не здатна, яким ви можете бути приязним і набагато привабливішим – не червонійте, будь ласка… А зараз розкажіть мені, які відомості ви вже зібрали.

– Та, либонь, я зібрав усе, що ми маємо на нинішній момент. Свідчення вашої подруги місіс Макґілікаді, яке вона зробила в поліції Сент-Мері-Мід, підтвердження її розповіді контролером у поїзді, а також її цидулку, яку вона передала начальникові станції в Брекгемптоні. Я можу підтвердити, що й поліція, і залізничники зробили все можливе, щоб знайти тіло вбитої, але ви втерли їм носа своєю здогадливістю, воістину фантастичною.

– Тут справа навіть не в здогадливості, – сказала міс Марпл. – Просто я мала велику перевагу над ними. Я знаю Елспету Макґілікаді. Ніхто інший її не знає. А що її розповідь ніхто не підтвердив і ніхто не повідомив про зникнення хай там якої жінки, то всі природно дійшли висновку, що старенька леді просто нафантазувала собі ту картину – як то часто буває зі старими леді – але з Елспетою Макґілікаді такого не бувало ніколи.

– Мабуть, і справді з Елспетою Макґілікаді такого не бувало ніколи, – погодився з нею інспектор. – Повірте, я дуже хотів би з нею зустрітися. Як шкода, що вона поїхала на Цейлон. До речі, ми доручимо поговорити з нею нашим тамтешнім працівникам.

– Дорога, якою розвивалися мої здогади, не була вельми оригінальною, – сказала міс Марпл. – Усе це можна прочитати в Марка Твена. Про те, як хлопець шукав коня. Він просто уявив собі, куди він пішов би, якби був конем, і він подався туди, і кінь був там.

– А ви здатні собі уявити, що ви зробили б, якби були жорстоким і холоднокровним убивцею? – запитав Кредок, замислено дивлячись на тендітне старече обличчя міс Марпл, яке мало рожевий і білий колір. – Знаєте, ваш розум…

– Мій розум схожий на сміттєвий кошик – так любить мені казати мій небіж Реймонд, – погодилася міс Марпл, жваво кивнувши. – Але, як я завжди відповідала йому, сміттєві кошики приносять надзвичайну користь у домашньому господарстві й допомагають підтримувати гігієну в помешканнях.

– А чи не можете ви піти трохи далі, поставити себе на місце вбивці й сказати мені, де він тепер перебуває?

Міс Марпл зітхнула.

– Я б хотіла вам сказати, де він є. Але цього я не знаю – не маю найменшого уявлення. Але це має бути хтось такий, хто жив у Резерфорд-Холі або знає про нього все.

– Я з вами згоден. Але таке припущення відкриває перед нами дуже широке поле для пошуку. Безліч жінок приходили в Резерфорд-Хол працювати протягом певних днів, у Довгій коморі влаштовували свої збори жінки з «Жіночого інституту», а раніше туди приходили працівники протиповітряної оборони. Усі вони знають про Довгу комору, про саркофаг і про те, що ключі від приміщення висять на дверях. Усій околиці відомо про все, що там є. Будь-яка людина з тих, що живуть неподалік, може користуватися тим приміщенням із будь-якою метою.

– Так, справді. Цілком розумію, які труднощі вам доведеться долати.

Кредок сказав:

– Ми анітрохи не просунемося вперед, поки не встановимо особу жертви.

– Але встановити її вам також буде нелегко.

– О, ми все ж таки з’ясуємо, хто вона була – рано чи пізно. Ми зараз перевіряємо всі повідомлення про зникнення жінки – саме такого віку й такої зовнішності. Але поки що не знайшлося жодної, яка відповідала б нашим вимогам. Згідно з висновками наших лікарів, їй було близько тридцяти років, це була жінка з добрим здоров’ям і, мабуть, заміжня, вона мала принаймні одну дитину. Її хутряне пальто було дешевим, купленим в одному з лондонських універмагів. Сотні таких пальт було продано за останні три місяці, і близько шістдесяти відсотків – білявим жінкам. Жодна продавщиця не впізнає фотографію задушеної жінки, а тим більше, якщо та купила своє пальто десь перед самим Різдвом. Усі інші речі з її одягу не англійського виробництва й куплені переважно в паризьких крамницях. На жодній із них немає позначки англійської пральні. Ми сконтактувалися з Парижем, і вони намагаються з’ясувати для нас усе, що можуть. Рано чи пізно, звичайно, хтось повідомить про зникнення своєї родички або квартирантки. Це лише питання часу.

– А пудрениця вам анітрохи не допомогла?

– На жаль, ні. Такі пудрениці продаються сотнями на вулиці Ріволі в Парижі. Вони дуже дешеві. До речі, ви повинні були відразу віддати її в поліцію – чи тобто її мусила принести нам міс Айлесберроу.

Міс Марпл похитала головою.

– Але ж у ту мить про жоден злочин не було й мови, – нагадала йому вона. – Якщо молода жінка, практикуючись із подачею м’ячів у гольфі, знаходить у високій траві стару пудреницю, що не має ніякої практичної цінності, вона не побіжить із нею відразу до поліції, правда ж, не побіжить? – Міс Марпл на мить замовкла, а тоді твердо сказала: – Я вирішила, буде набагато ліпше, якщо Люсі знайде спочатку труп.

Інспектор Кредок розвеселився.

– То ви й справді анітрохи не сумнівалися, що труп буде зрештою знайдено?

– Авжеж, анітрохи не сумнівалася. Люсі Айлесберроу – особа надзвичайно практична й розумна.

– Ще б пак не практична й не розумна. Її енергія мене просто жахає, вона здатна творити чудеса. Ніхто ніколи не наважиться одружитися з такою дівчиною.

– Ви знаєте, я б так не сказала… Хоч це має бути чоловік особливого зразка, звичайно. – Міс Марпл на мить замислилася, намагаючись обміркувати цю думку. – До речі, як їй ведеться в Резерфорд-Холі?

– Вони всі цілком залежать від неї, наскільки я можу бачити. Буквально їдять із її руки – якщо так можна сказати. До речі, їм нічого не відомо про її зв’язок із вами. Ми це тримаємо поки що в таємниці.

– Тепер вона вже не має зі мною ніякого зв’язку. Вона зробила те, що я просила її зробити.

– Тобто вона може розрахуватися й піти звідти, коли їй заманеться?

– Звичайно, може.

– Але вона там залишається. Чому?

– Вона цього мені не пояснювала. Вона дуже розумна дівчина. Підозрюю, що вона зацікавилася.

– Зацікавилася нашою проблемою? Чи тією родиною?

– Може бути, – сказала міс Марпл, – що одне від другого