Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

Кредок подивився на неї пильним поглядом.

– О, ні, я певен, це речі різні.

– Ви маєте щось конкретне на думці?

– Я не маю, а ви, схоже, маєте.

Міс Марпл похитала головою.

Дермот Кредок зітхнув.

– Отже, мені залишається тільки продовжити своє розслідування – якщо висловитися моїм професійним жаргоном. Тяжке життя в полісмена!

– Ви одержите результати. Я переконана, що одержите.

– Можливо, ви все-таки маєте певні ідеї? Можливо, у вас працює натхнення?

– Знаєте, я подумала про людей, які задіяні в театральних трупах, – досить туманно промовила міс Марпл. – Вони їздять від міста до міста й, либонь, поступово втрачають зв’язок із домівкою. Зникнення однієї з таких жінок можуть довго не помічати.

– Справді так. Можливо, у вашій думці щось і є. Ми неодмінно подивимося на справу під таким кутом. А чому ви всміхаєтеся? – запитав він.

– Я щойно собі уявила, – сказала міс Марпл, – яке буде обличчя в Елспети Макґілікаді, коли вона довідається, що ми знайшли тіло.

ІІ

– Оце так! – сказала місіс Макґілікаді. – Оце так новина!

Вона не знаходила слів. Вона дивилася то на приємного молодика, який прийшов до неї з офіційним візитом і чемно відрекомендувався, то на фотографію, яку він їй показав.

– Це вона, немає жодного сумніву, – підтвердила місіс Макґілікаді. – Атож, вона. Бідолашна душа. Мушу сказати, я рада, що ви нарешті знайшли її тіло. Ніхто не вірив жодному моєму слову! Ані поліція, ані залізничники, ані будь-хто інший. Це дуже неприємно, коли тобі не хочуть вірити. У всякому разі, тепер ніхто не скаже, що я не зробила все від мене залежне.

Приємний молодик схвально кивнув головою.

– Де, ви кажете, було знайдено труп?

– У коморі біля будинку, який називається «Резерфорд-Хол», на околиці Брекгемптона.

– Ніколи не чула про такий будинок. Як він туди потрапив, не можу зрозуміти.

Симпатичний молодик нічого не відповів.

– Мабуть, його знайшла Джейн Марпл. Хто б іще міг його знайти?

– Тіло, – сказав молодик, зазираючи в якісь записи, – було знайдено міс Люсі Айлесберроу.

– Ніколи про неї не чула також, – сказала місіс Макґілікаді. – Проте я думаю, що без міс Марпл тут не обійшлося.

– Хай там як, місіс Макґілікаді, але ви наполягаєте на тому, що це фотографія жінки, яку ви бачили в поїзді?

– Так, наполягаю. І я бачила, як її душив чоловік.

– А ви можете описати того чоловіка?

– Він був високий, – сказала місіс Макґілікаді.

– Так?

– І темноволосий.

– Так?

– Оце й усе, що я можу вам повідомити, – сказала місіс Макґілікаді. – Він стояв до мене спиною. Я не бачила його обличчя.

– А ви його впізнали б, якби побачили?

– Звичайно, не впізнала б! Я бачила його тільки зі спини. Я зовсім не бачила його обличчя.

– Ви маєте бодай якесь уявлення про його вік?

Місіс Макґілікаді замислилася.

– Ні, мабуть, що, ні. Я хочу сказати, не знаю… Він був, я майже переконана, не дуже молодий. Його плечі були трохи опущені, якщо ви розумієте, про що я кажу. – Молодик кивнув головою. – Він мав більше як тридцять п’ять років, у цьому я переконана. Але насправді я на нього не дивилася, зрозумійте мене. Я дивилася на неї… дивилася на руки, що стискали їй шию, та на її обличчя, зовсім синє… Ви знаєте, мені досі іноді сниться ця картина…

– То був для вас, либонь, тяжкий досвід, – співчутливо промовив молодик.

Він закрив свого блокнота й запитав:

– Коли ви повертаєтеся до Англії?

– Не раніше, як через три тижні. Моя присутність там потрібна чи ні?

Він відразу заспокоїв її:

– О, ні. Ви там нічим не зможете допомогти. Звичайно, якщо ми когось заарештуємо…

На цьому й розійшлися.

Незабаром поштою надійшов лист, якого міс Марпл надіслала подрузі. Її почерк був плутаний і вкрай нерозбірливий, до того ж окремі слова та фрази були підкреслені жирною лінією, проте давня практика читання листів від подруги допомогла їй прочитати й цього. Міс Марпл дуже детально описала, як було знайдено тіло, і місіс Макґілікаді поглинала кожне слово з превеликим задоволенням.

Вона та Джейн усім утерли носа!

Розділ одинадцятий

І

– Знаєте, я вас зовсім не розумію, – сказав Седрік Крекенторп.

Він зручніше вмостився під напіврозваленою стіною довгої занедбаної свинарні й подивився на Люсі Айлесберроу.

– Чому ви не можете мене зрозуміти?

– Що ви тут робите?

– Заробляю собі на життя.

– Служницею? – зневажливо запитав він.

– Ви відстали від часу, – сказала Люсі. – Служницею! Я незамінна «помічниця в домашніх справах», я «фахівець з усіх домашніх проблем» або навіть «та, кого Господь послав у відповідь на ваші молитви», найчастіше саме так і кажуть.

– Ви не можете любити все те, що вам доводиться робити: готувати їжу, застеляти ліжка, гасати вгору й униз по сходах і бруднити свої руки в жирній воді, миючи посуд.

Люсі засміялася.

– Можливо, не всі мої обов’язки однаково мені подобаються, проте, наприклад, приготування їжі пробуджує мої творчі інстинкти, а прибрати в приміщенні, де панує цілковитий хаос, – для мене справжня радість.

– Я постійно живу в хаосі, – сказав Седрік. – І він мене цілком улаштовує, – додав він із викликом.

– Ну, це помітно відразу.

– У моєму котеджі на острові Ібіца все відбувається дуже просто. Три тарілки, дві філіжанки й два блюдця, ліжко, стіл і два стільці. Повсюди пилюка, плями фарби та скалки каменю – я не тільки малюю, а й займаюся скульптурою – і нікому не дозволено доторкатися ні до чого. Жінка в моєму домі немислима.

– Ні в якій ролі?

– Що ви хочете цим сказати?

– Я переконана, що чоловік, який має такі художні смаки, не може обійтися без любовних пригод.

– Мої любовні пригоди, як ви це назвали, стосуються тільки мене, – сказав Седрік із гідністю. – Чого я не терплю в жінці, то це її прагнення взяти все під свій контроль.

– Як би мені хотілося зазирнути до вашого котеджу, – сказала Люсі. – То був би справжній виклик!

– Вам не трапиться такої нагоди.

– Мабуть, що ні.

Кілька цеглин упали зі стіни свинарні. Седрік обернув голову й подивився вглиб зарослого кропивою сараю.

– Моя люба Мадж, – сказав він. – Я пам’ятаю її чудово. Свиня з надзвичайно лагідною вдачею й багатодітна мати. Востаннє вона привела сімнадцять поросят, якщо пам’ять мене не зраджує. Ми полюбляли приходити сюди в погожі дні й чухати палицею спину Мадж. Їй це подобалося.

– Чому цей хлів довели до такого стану, у якому він перебуває тепер? Не тільки ж війна цьому причиною?

– А вам хочеться прибрати й тут, я правильно вас зрозумів? Як ви любите в усе втручатися! Тепер я розумію, чому саме ви знайшли труп. Ви не могли обминути своєю пильною увагою навіть греко-римський саркофаг. – Він помовчав, а тоді провадив: – Ні, звичайно ж, не тільки війна цьому причиною. Причина в моєму батькові. Що ви, до речі, про нього думаєте?

– Я не маю вільного часу, щоб думати нехай там про кого.

– Не уникайте відповідати на моє запитання. Він жахливий скнара й до того ж, думаю, з головою в нього не все гаразд. Немає сумніву, він ненавидить нас усіх – крім,