Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

Люсі подивилася на нього із запитанням в очах.

– Мій дід мав природжений талант бізнесмена, який збив непоганий статок на всіх тих хрустких крекерах і печиві та всіляких солодощах і делікатесах, що їх подають до чаю, а потім, будучи надзвичайно передбачливим промисловцем, дуже рано перейшов на виробництво канапок із сиром, які нині споживають на всіх вечірках із коктейлем у грандіозних масштабах, що принесло йому небачені прибутки. Десь у той час мій батько несподівано для всіх заявив, що його душа прагне набагато вищої втіхи, аніж печиво та канапки. Він поїхав до Італії, на Балкани та до Греції й поринув там у мистецтво. Мій дід страшенно розгнівався. Він вирішив, що мій батько неспроможний робити бізнес, а крім того, нічого не тямить і в мистецтві (він мав рацію в обох випадках), тому залишив усі свої гроші на довірених осіб, які мали передати їх його онукам. Батько мав право на прибуток від капіталу протягом усього свого життя, але до капіталу він не міг доторкатися. І знаєте, що він зробив? Він зовсім перестав витрачати гроші. Він оселився в цьому будинку і став їх накопичувати. Я маю підстави вважати, що зараз він має не менший статок, аніж мав мій дід. А поки що всі ми – Гарольд, я, Альфред та Емма – не одержали й пенні від капіталу нашого діда. Я убогий художник. Гарольд пішов у бізнес, і нині він відомий чоловік у Сіті, він той, до кого прилипають гроші, хоч до мене дійшли чутки, що нині він по шию загруз у боргах. Ну, а щодо Альфреда, то у своїй родині ми завжди називали його «штукар Алф».

– Але чому?

– Як багато ви хочете знати! Відповідь полягає в тому, що він завжди був білою вороною в нашій родині. Він ще не сидів у в’язниці, але був дуже близько до неї. Під час війни він працював у міністерстві постачання, але несподівано покинув його за не зовсім прояснених обставин. Потім здійснював сумнівні оборудки з фруктовими консервами та мав якісь проблеми з постачанням яєць. У великі скандали він, щоправда, не вплутувався – дрібне ошуканство, так би мовити.

– А ви не вважаєте необачним розповідати про такі речі зовсім чужій людині?

– А чом би й ні? Хіба ви шпигуєте для поліції?

– Можливо.

– Не думаю. Ви тут гарували ще до того, як поліція зацікавилася нами. Я сказав би…

Він замовк, бо в цю мить його сестра Емма вийшла в сад біля кухні.

– Привіт, Еммо! Схоже, ти чимось вельми стурбована.

– Я справді стурбована. Я хочу поговорити з тобою, Седріку.

– Мені пора повернутися в дім, – тактовно промовила Люсі.

– Не йдіть, – сказав Седрік. – Убивство практично перетворило вас на одного з членів нашої родини.

– У мене багато роботи, – сказала Люсі. – Я вийшла тільки для того, щоб нарвати трохи петрушки.

Вона швидко пробігла через кухонний сад. Седрік провів її поглядом.

– Гарна дівчина, – сказав він. – Хто вона насправді?

– О, її дуже добре знають. – сказала Емма. – Вона стала високою професіоналкою в тій сфері, де працює. Але мені зараз не до Люсі, Седріку, я жахливо стурбована. Схоже, поліція думає, що задушена жінка була іноземкою, можливо, француженкою. Седріку, а ти не думаєш, що то могла бути Мартіна?

ІІ

Якусь мить або дві Седрік дивився на неї, ніби нічого не розуміючи.

– Мартіна? Про кого ти говориш – а, Мартіна!

– Так. Ти не думаєш…

– З якого дива вона має бути Мартіною?

– Знаєш, її телеграма здається мені досить дивною, коли я про це думаю. Вона надійшла приблизно в той самий час… Ти не думаєш, що вона могла зрештою приїхати, прийти сюди й…

– Нісенітниця. Чого б це Мартіна мала прийти сюди й відразу попрямувати до Довгої комори? З якою метою? Мені це здається абсолютно неймовірним.

– А ти не думаєш, що я повинна сказати про це інспекторові Бейкону – або тому, другому?

– Сказати йому про що?

– Як про що – про Мартіну. Про її листа.

– Не намагайся ускладнювати речі, сестро, розповідаючи про дрібниці, які не можуть мати ніякого стосунку до тієї справи, яку вони розглядають. До речі, я ніколи не вірив у те, що той лист справді надійшов від Мартіни.

– Я знаю, він надійшов від неї.

– Ти завжди була надто легковірною, дівчино, і надто схильною вважати реальними неймовірні речі. Я порадив би тобі сидіти тихо й не розтуляти рота. Це справа поліції – упізнати їхній дорогоцінний труп. І я готовий побитися об заклад, що Гарольд скаже тобі те саме.

– О, я знаю, що Гарольд скаже так. І Альфред теж. Але я стурбована, Седріку, я справді дуже стурбована. Я не знаю, що мені робити.

– Нічого, – швидко відповів Седрік. – Тримай рота замкненим, Еммо. Не варто ступати навіть півкроку в напрямку до неприємностей – ось мій девіз.

Емма Крекенторп зітхнула. Вона повернулася в дім, охоплена тяжкими сумнівами.

Коли вона звернула на під’їзну дорогу, доктор Квімпер вийшов із дому й відчинив дверцята свого обшарпаного автомобіля «остін». Він зупинився, коли побачив її, потім покинув автомобіль і підійшов до неї.

– Радійте, Еммо, – сказав він. – Ваш батько в чудовій формі. Убивство пішло йому на користь. Воно розбудило його інтерес до життя. Я, певне, припишу ці ліки більшості своїх пацієнтів.

Емма машинально всміхнулася. Доктор Квімпер звик відразу помічати реакцію свого співрозмовника.

– У вас якісь неприємності? – запитав він.

Емма подивилася на нього. Вона звикла покладатися на доброту й співчутливий характер доктора. Для неї він перетворився на друга, який не тільки лікує, а й на якого можна також покластися у важких ситуаціях життя. Награна брутальність його поведінки не обманювала її – вона відчувала симпатію й лагідність, які ховалися під нею.

– Я дуже стривожена, – зізналася вона.

– Може, розповісте мені про вашу проблему? Але не розповідайте, якщо не хочете.

– Я хочу вам розповісти. Дещо ви вже знаєте. Моя проблема в тому, що я не знаю, як мені бути.

– Я сказав би, що ваша думка завжди здавалася мені дуже надійною. У чому, власне, річ?

– Ви пам’ятаєте, – а можливо, і не пам’ятаєте, – що я вам одного разу сказала про свого брата, про того, який був убитий на війні?

– Ви маєте на увазі те, що він одружився – чи хотів одружитися – з француженкою? Щось подібне ви, здається, розповідали мені.

– Так. Майже відразу по тому, як я одержала цього листа, він загинув. Ми ніколи нічого не чули про ту дівчину. Ми знали тільки, як її звати. Ми завжди чекали, що вона нам напише або приїде до нас, але вона нічого не написала й не приїхала. Ми ніколи про неї не чули – і раптом почули десь місяць тому, перед Різдвом.

– Я пригадую. Ви одержали від неї листа, чи не так?

– Так. Вона писала, що перебуває в Англії й хоче навідати нас. Ми про все домовилися й раптом, в останню хвилину, вона надіслала нам телеграму, у якій повідомила, що їй треба негайно повернутися до Франції.

– Ну то й що?

– Поліція вважає,