Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Вони справді так думають? Мені вона здалася більше схожою на англійську дівчину, але це визначити завжди буває важко. То вас тепер турбує те, що, можливо, задушена жінка могла бути дівчиною вашого брата?

– Так.

– Мені таке припущення здається дуже малоймовірним, – сказав доктор Квімпер і додав: – Проте я розумію, що ви почуваєте.

– Знаєте, мене мучать сумніви, чи повинна я розповісти про все це поліції? Седрік та інші кажуть, що в цьому нема необхідності. А що думаєте ви?

– Гм, – доктор Квімпер стиснув губи. Він мовчав хвилину або дві, поринувши в думки. Потім сказав майже неохочим голосом. – Звичайно, буде простіше для вас, якщо ви нічого не скажете. Я розумію, що про це думають ваші брати. А проте…

– Так?

Квімпер подивився на неї. Його очі приязно зблиснули.

– На вашому місці, я все б їм розповів, – сказав він. – Тривога вас не покине, якщо ви цього не зробите. Я вас знаю.

Емма зашарілася.

– Можливо, я дурна.

– Зробіть те, що ви вважаєте за потрібне зробити, моя люба, і пошліть порадників із вашої родини до всіх чортів. Я набагато більше довіряю вашому здоровому глуздові, аніж думці будь-кого з них.

Розділ дванадцятий

І

– Дівчино! Атож, ви, дівчино! Підійдіть-но сюди.

Люсі обернула голову, здивована. Старий містер Крекенторп стояв у дверях й енергійно махав рукою, кличучи її до себе.

– Я вам потрібна, містере Крекенторп?

– Не базікайте так багато. Ходіть-но сюди.

Люсі підкорилася владному пальцю. Старий містер Крекенторп схопив її за руку, потяг у двері й зачинив їх за нею.

– Я хочу вам щось показати, – сказав він.

Люсі оглянулася навколо себе. Вони були в маленькій кімнаті, що, вочевидь, призначалася для кабінету, але було не менш очевидно, що вона не використовувалася для такої мети протягом дуже тривалого часу. На письмовому столі лежали стоси запилюжених паперів, кутки кімнати під стелею були затягнуті павутиною. Повітря пахло вогкістю та пліснявою.

– Ви хочете, щоб я прибралася в цій кімнаті? – запитала вона.

Старий містер Крекенторп сердито похитав головою.

– Ні, у жодному разі ні! Я тримаю цю кімнату замкненою. Емма давно хоче понишпорити в ній, але я їй не дозволяю. Це моя кімната. Бачите камені? Це мої геологічні експонати.

Люсі подивилася на колекцію з дванадцятьох або чотирнадцятьох уламків скелі – деякі були відполіровані, а деякі шорсткі.

– Вони дуже гарні, – лагідно сказала вона. – Дуже цікаві.

– Ви маєте рацію. Вони дуже цікаві. Ви розумна дівчина. Я не показую їх нікому. Я покажу вам ще деякі речі.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, але я повинна повернутися до того, що робила. Коли в домі шестеро людей…

– І всі вони тільки й роблять, що їдять і п’ють… У них нема іншого інтересу, коли вони приїздять сюди. Їдять, їдять, а ніхто навіть не подумає заплатити за те, що він з’їв. П’явки! Тільки й чекають, коли я помру. А я поки що не збираюся помирати – не хочу помирати, аби тільки догодити їм. Я набагато сильніший, аніж вважає Емма.

– Я в цьому не сумніваюся.

– Не такий я вже й старий. Вона думає, я старий чоловік, і ставиться до мене, як до старого чоловіка. А ви ж не думаєте, що я старий, правда ж, не думаєте?

– Звичайно, ні, – сказала Люсі.

– Розумна дівчина. Погляньте-но сюди.

Він показав на щось подібне до великої мапи, яка висіла на стіні. Це було, як побачила Люсі, генеалогічне дерево; деякі написи були зроблені таким дрібним шрифтом, що їх не можна було прочитати без лупи. Проте далекі предки були виведені великими гордими літерами з коронами над їхніми головами.

– Я походжу від королів, – сказав містер Крекенторп. – Це генеалогічне дерево моєї матері, а не батька. Мій батько був простолюдином. Ані освіти, ані витонченості. Він мене не любив. Я був завжди вищий на голову за нього. Вдався в породу своєї матері. Я народився з природженою любов’ю до живопису й скульптури – а він нічого в цьому не бачив, тупий старий бевзь. Свою матір я не пам’ятаю: вона померла, коли мені було два роки. Остання зі своєї родини. Їхнє майно було продане, і вона мусила вийти за мого батька. Але ви тільки подивіться, хто тут є: Едуард Сповідник, Етелред Нерішучий7 – усі вони тут. Вони правили Англією ще до нашестя норманів – ви собі можете це уявити? Справляє враження?

– А й справді.

– А зараз я покажу вам дещо інше. – Він повів її через кімнату до величезної шафи з темного дуба. Люсі було неприємно відчувати, з якою силою його пальці стискають її за лікоть. Таки справді старий містер Крекенторп аж ніяк не здавався нині слабким. – Ви бачите? Цю шафу доставлено з Лашінґтона – там жили родичі моєї матері. Вона збереглася з єлизаветинських часів. Щоб її пересунути, треба не менше чотирьох дужих чоловіків. Ви не знаєте, що я в ній зберігаю, правда ж, не знаєте? Хочете, я вам покажу?

– Покажіть, – чемно погодилася Люсі.

– Цікаво стало, правда? Усі жінки цікаві. – Він дістав із кишені ключ і відчинив дверцята нижньої шухляди. Звідти вийняв сейф, який здавався зовсім новим. Сейф він також відімкнув ключем.

– Погляньте сюди, моя люба. Ви знаєте, що тут у мене є?

Він дістав із сейфа загорнутий у папір циліндр і відгорнув папір з одного боку. Золоті монети посипалися йому на долоню.

– Подивіться на них, молода леді. Подивіться на них, доторкніться, потримайте їх у руці. Ви знаєте, що це таке? Готовий об заклад побитися, що не знаєте. Ви надто молода. Соверени – ось що це таке. Добрі золоті соверени. Гроші, якими ми користувалися до того, як увійшли в моду брудні папірці, що їх теж стали називати грішми. Мої соверени мають набагато більшу цінність, аніж ті бридкі папірці. Я назбирав їх давно. Тут, у шухляді, у мене зберігаються й інші речі. Я цілком підготувався до майбутнього. Емма про це не знає – ніхто не знає. Це тепер наша таємниця – розумієте, дівчино? Ви знаєте, навіщо я вам це розповідаю й показую?

– А й справді. Навіщо?

– Бо я не хочу, аби ви думали, що я хворий старий чоловік, уже нічого не вартий. Старий собака ще зберіг у собі чимало життя. Моя дружина давно померла. Вона все заперечувала, їй не подобалося те, що я роблю. Їй не подобалися імена, якими я назвав своїх дітей, – добрі саксонські імена, – її зовсім не цікавило моє генеалогічне дерево. Правда, я ніколи не звертав уваги на те, що вона каже, розумово вона була надто вбогим створінням і ніколи не була спроможна наполягти на чомусь своєму. Зовсім інша річ ви – ви дівчина одухотворена, справді чудова дівчина. Я хочу дати вам одну пораду. Не зв’язуйтеся з молодиками. Адже в них цілковита порожнеча в голові. А вам треба потурбуватися про своє майбутнє. Ви почекайте… – Його пальці здавили лікоть Люсі. Він нахилився до її вуха. – Я не скажу вам більше нічого. Почекайте. Ці безмозкі йолопи думають, я скоро помру. А я не помру. Не дивуйтеся, якщо я переживу багатьох із них. І тоді побачимо! О, так, ми тоді побачимо.