Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Я зупиняюся біля парку і шкодую, що не накинула куртку.

На мені тонка рожева кофта та вкорочені джинси.

Сідаю на лаву і відчуваю холод дощечок.

Не вистачало ще переохолодження заробити у перші тижні вагітності.

«Нарешті, ти думаєш головою, Віта», — подумки хвалю себе, встаю і вирішую йти далі, щоб хоч зігрітися.

Каріна не хотіла мене відпускати, я наполягла на своєму.

Від розмов на кухні в мене мало не розболілася голова. Пам'ятаю я навіть істерично засміялася, згадавши, як за останні кілька днів ситуація змінювалася раз-по-раз. Спочатку вагітність, яка мала стати нашою з Даміром надією, почала здаватися проблемою – мотузкою, яка зв'язала мене з чоловіком-зрадником.

Потім я взяла себе в руки, сказала:

«Віталіно, ти стільки часу мріяла про дитину! Радій, що тримала її»

Через якийсь час подруга переконала мене, що доведеться розповісти Даміру… Навіть якщо в глибині душі я вважаю, що він втратив право виховувати дитину, відмовившись від своєї сім'ї, від мене.

Зрештою, останній акт драми – якщо Аслан не брехав, якщо Каріна все зрозуміла правильно, моя ще не народжена дитина могла потрапити під вплив батька Даміра з його ідіотськими уявленнями про виховання. Я б і рада сподіватися, що Дамір не віддав би дитину батькові, знаючи, чим це для неї обернеться… Але я вже ні в чому не впевнена. Дамір зізнався, що «якби я завагітніла», не було б ніякої Марти та цього розлучення.

У цьому він явно слідував установкам батька та сімейним принципам.

На моєму обличчі відчуваються гарячі солоні сльози.

Горло стискується від образи.

На що він мене проміняв? На чужі безглузді ідеали? На батька, який зіпсував дитинство і збирався зробити те саме зі своїми онуками? Господи…

Пізніше вночі мені сниться Дамір, сниться його батько, як вони передають із рук у руки, майже кидають один одному, темний пакунок, а я кричу, щоб вони віддали дитину! Коли фальшивий Дамір усміхається і сідає в машину, я прокидаюся, скидаюся на мокрих білих простирадлах. Минає, мабуть, хвилина, перш ніж заспокоююсь, перестаю тремтіти.

Каріна поїхала до Аслана, тому вона не чула мого крику.

Ніхто не прийде мене втихомирювати і питати: «ти як»?

Витерши піт з чола, я дотягуюсь до мобільника. Третя година ночі. Спати мені більше не хочеться. Не зараз, поки перед очима й досі стоять вигадані образи. Я йду на кухню, випиваю склянку води, і повертаюсь у холодну постіль.

Можливо, пошукати щось в інтернеті про Олексія Сергєєва?

Мені жодного разу не спадало на думку його гуглити…

Через п'ятнадцять хвилин я відкладаю телефон, так нічого й не знайшовши. Журналістів, що логічно, цікавлять його активи, статистика його компаній, кар'єра його сина Даміра (я навіть знаходжу одну замітку про наше весілля), але особисте життя Олексій тримає під замком. На кількох фотографіях із дружиною – Іриною – затримуюсь довше, вдивляючись у риси її обличчя. Дамір казав, що не був близьким зі своєю матір'ю. Цікаво, чому вона дозволяла чоловікові так поводитися з їх дітьми?

В мені спалахує жалість до чоловіка, тож я закриваю вкладку і вголос пирхаю.

Не ті почуття, Віталіно.

«Ти маєш пожаліти себе і свою дитину».

До ранку я лежу, думаючи про майбутнє. Про своє невизначене, плачевне становище. Дитина вже зростає в мені, і небезпека нікуди не поділася. Я не хочу роками жити в страху, що Дамір чи Олексій дізнаються про дитину та заберуть її собі. Я не визнаю навіть найменшого втручання в життя малюка, не від чоловіка, який покинув мене, не від його схибленого на крові батька.

Незважаючи на недосипання та втому, вранці я почуваюся борцем.

Збираю речі в тиші, застібаю сумку та виходжу з квартири. Я прямую на роботу.

Увечері – до батьків.

Розкажу їм про розлучення з Даміром.