Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Замок клацає і двері відчиняються зі жалібним писком.

«Я тебе розумію, приятель», – думає Дамір, піднімаючи куточки губ.

Він переступає через поріг та кидає портфель на підлогу. Повільно крокує світлим перським килимом у туфлях. Віталіна вбила б, якби побачила. На вулиці дощ, тож кожен його крок залишається на килимі темним відбитком.

Віталіни у будинку немає.

І Дамір, як би це не виглядало, намагається прибрати її дух, якщо її образ з голови ніяк не виходить. Він спеціально робить те, що не робив, коли вони мешкали разом. Допомагає? Будинок перетворився на свинарник, він пропах алкоголем, опустився соціальними сходами, проте, як і раніше, сумує за нею. Сумує так, що вже вити хочеться.

Дамір висмикує з вух навушники і сідає на диван.

Він уже кілька днів збирається з силами, щоб зателефонувати Віталіні, домовитися про розлучення. Теоретично він міг зіпхнути всю роботу на свого адвоката – саме за це Сашко й одержує гроші. Але уявляючи їх разом на безіменній кухні, у Даміра кулаки стискалися самі собою. Мимоволі. І неправильно це… Уникати її.

У думки Даміра втручається сторонній звук.

Щось на кухні.

Чи хтось?

Він дослухається. Нічого.

П'ять секунд він сидить у цілковитій тиші, потім до нього знову долинає дзенькіт скла. Або якоїсь кераміки.

Він звик до таких звуків.

Всі ці чудові роки він приходив додому, де на нього чекали.

І першою думкою Даміра стає припущення, що Віталіна повернулася. Фантастичне припущення. Дамір дозволяє йому осісти в голові, воно – як мед для його зголоднілої свідомості. Так, дружина приходила кілька разів, забирала речі і ніколи не залишалася. Віталіна уникала його, Дамір не звинувачував її за це.

Але якби вона таки залишилася…

Він міг би розповісти. Спробувати розповісти. Пояснити, що Марта – нічого не означає, він спав із нею лише раз. Віталіна не повинна була застати їх у ліжку та пережити весь цей кошмар зради.

Він же не якийсь виродок, щоб займатися сексом із сторонньою жінкою вдома…

«Але ж саме це ти і зробив».

Крокуючи до кухні, Дамір не відчуває страху, хоча, напевно, він би вибрав страх, а не похмуру тугу за своїм зруйнованим життям. Він покинув дружину, щоб знайти когось іншого, та поки і на роботі, і на вулиці він не в змозі дивитися на інших жінок у такому ключі.

Дамір входить на кухню.

Світло горить, булькає вода.

Звісно, ніякою Віталіни немає. Маніяка, вбивці чи злодія теж.

Вже добре.

Дамір дивиться на потилицю свого молодшого брата Тимура, який майже танцює перед плитою, висипаючи макарони рівними порціями. Зітхнувши, він підходить до брата, витягає з його вуха навушник. І той нарешті реагує.

– Дамір, бляха, налякав.

– А ти мене ні?

– Та годі. Радий, що я приїхав?

– Ти точно ремонтом замків займаєшся? – потішається з нього Дамір.

Окей, вторгнення вийшло досить неприємним. Втім, якби Дамір не розповів братові, що він живе один, брат у жодному разі не вчинив би таке. Тепер Дамір самотній, Тимур теж. У них ще з дитинства та юності повелося: якщо випадає шанс провести хоча б годинку далеко від дому чи від батьківського нагляду – бери від життя все, що можна.

Тимур старається, досі намагається.

Він посміхається, Дамір теж, і вони майже автоматом обіймаються.

Його брат – протилежність Даміра – вимикає музику і повертається до нього, не забуваючи помішувати макарони в каструлі. Дамір знає, що брат вивчає його, і він робить те саме. Востаннє вони бачилися віч-на-віч на весіллі, і незліченну кількість разів спілкувалися по відеозв'язку та по телефону.

Тимур навіть Віті дзвонив – просто поговорити.

І вона брала слухавку. Не з ввічливості, а з великим задоволенням.

Чи варто додавати, що Даміру довелося пережити з цього приводу не найприємніших два місяці ревнощів.

– Вирішив погосподарювати трохи, – знизує плечима Тимур. – Без Віталіни тут все, походу, розвалюється.

Дамір застигає.

Брат, як завжди, дивиться в корінь.

– Твоя фірмова страва? Макарони без нічого?

– Ображаєш, – він показує готові курячі крильця в упаковці.

– Прогресуєш.

– Поїздив би ти з моє по мотелях та готелях, навчився б добувати їжу з нічого, – киває Тимур. – Серйозно кажу.

– Ти з Австралії прилетів?

– Ні, був у Сінгапурі.

Даміру цікаво, як там… У Сінгапурі. Або в Австралії. Він обіцяв Віталіні відпустку в Азії наступного літа, а брат сказав, що буде радий допомогти. І судячи з його пильного погляду, прилетів він не для того, щоб погодувати Даміра макаронами. Дамір знає, навіщо.

Запитати: «якого дідька?»

Тимур, як ніхто, мабуть, знає, як Дамір любить Віталіну. Він знає, що Дамір із самого початку сумнівався, чи варто втягувати таку світлу та добру дівчину в сім'ю. Кохання перемогло здоровий глузд. Дамір не зміг відмовитися від неї, хоча знав, що все закінчиться так. Якби Віталіна завагітніла, вона мабуть втекла б посеред ночі з однією сумкою, але не віддала б дитину батьку на «виховання».

– Сідай, хочу почути все, – каже за десять хвилин Тимур, несучи тарілки.

Дамір не знає, з чого почати.

У глибині душі він все ж радіє, що його брат і найкращий друг приїхав.

***

Я стою у тіні.

Повільно дихаю і готуюся увійти.

Більше тижня я уникала батьків, навіть словом не обмовилася, що в нас з Даміром сталося. Тепер весь тягар мовчання опустився на мої плечі, притиснув до землі. Батьки будуть шоковані новинами, а мені доведеться пережити найгірші моменти останніх днів. Знову. Але я сама винна, вибору не залишилося.

Піднімаю засувку на воротах і заходжу на подвір'я.

Автоматично вмикається вуличне освітлення – датчик руху реагує на мої обережні кроки. Я тягну за собою сумку, уявляючи, яким неприємним для батьків буде вторгнення їхньої доньки сьогодні ввечері. У мене є ключ, але він у внутрішній кишені… Простіше постукати.