Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 164
Перейти на сторінку:
тут дезертирство?

— А чи не буде шкоди від цих поїздок, бо ж міщани бачили мою негожу поведінку?

— Ти, Ваню, тепер на міщан не дивися! Ти тепер людина військова і мусиш хвилюватися про те, що твоє командування подумає. А твоє командування задоволене завзятістю твоєю. Доповім Великому князю, що добрячого солдата до війська російського привів! Допивай водичку, і вип’ємо пива, хай шлунок трохи замирить.

Випили ми по келиху пива, коли під’їхали до будівлі повітового управління, біля якого вже зібрався величезний натовп, як після мого повернення з кавказького полону. Оркестр музику грав, публіка вся одягнена урочисто, квітів багато. Я дивився на це з машини і аж злякався.

— Ваша благородь! Я тут посиджу, бо боюся, що знепритомнію перед таким натовпом!

— Ваню, припинити паніку! Ти ж тепер не цивільна ганчірка, а унтер-офіцер славною руською воїнства, то мусиш дбати про честь мундира! Нічого не бійся, ось з’їж м’ятну цукерку, прикрась подих і ходімо!

— Та мене й ноги не тримають! — аж закричав я.

— А крила навіщо? Відчуй крила на спині і йди! До того ж разом триматимемося. Там, де я впаду, ти притримаєш, і навпаки! Ходімо!

Ну ми і пішли. Тільки вийшли, як мене впізнали, почали ім’я моє кричати, вихваляти за те, що підтримав Батьківщину нашу славетну і вирушаю добровольцем на війну. „Слава Івану Карповичу Підіпригорі!“ — заволали. Я відповів: „Слава Великому князю!“ — і крик цей підтримали. Ми зайшли до будівлі управління, оточеної поліцією. Там уже зібралися найкращі люди не тільки з повіту, але й зі всієї губернії. Безсумнівною окрасою зібрання був Великий князь Сергій Михайлович у генеральському мундирі, аж сяяв весь. Іван Іларіонович підвів мене до Великого князя і представив. Я аж захитався від хвилювання, ледь устояв. Князь дуже мені зрадів, сказав, що і сам дещо читав про мої пригоди, але здебільшого чув від однієї своєї знайомої, яка була моєю палкою шанувальницею.

— Дуже радий за ваше рішення, Іване Карповичу, вирушити добровольцем на фронт! — сказав мені Великий князь, і я аж сльозу пустив від розчулення, бо ж почути таку похвалу з вуст самого члена правлячого дому — то ж така радість!

— Служу государю і Вітчизні! — зміг промовити я. Ще хотів сказати про те, що радий померти у славу імперії, але слова сплуталися у голові, язик став наче чужий, то вийшло в мене лише замугикати.

— Бачу, Іван Іларіонович провів добрячу артилерійську підготовку! — усміхнувся Великий князь. — Ми, артилеристи, мусимо пити як стріляємо: влучно, швидко та багато. Я так розумію, що столи накрито, отже, невдовзі продовжимо!

Він пішов, а я дуже злякався, що знову доведеться пити.

— Не витримаю я, Іване Іларіоновичу! — хотів я поскаржитися, але не зміг, бо язик знов мене не слухав.

— Спокійно, Ваню, спокійно, — штабс-капітан помітив моє хвилювання і взяв за руку. — Ходімо.

Ми пройшли до якоїсь зали зі столами, вщерть уставленими їжею та питвом. Нас було спробували не пустити офіціанти, яких, мабуть, привезли з Полтави, а то й з Києва, бо місцевих я знав, і вони мене знали. Ці ж були чужі та суворі, але ім’я Великого князя зробило диво — нас пропустили. Прибіг шеф-кухар, у якого Іван Іларіонович спитав про „шурпичку“.

— Звісно, є! — доповів шеф-кухар і попросив іти за ним. Ми пішли, спустилися у підвал, де була обладнана кухня, там нам насипали по тарілці якогось супу.

— Їж, Ваню, це шурпа, азіатський жирний суп, який чудово діє на шлунок, — наказав мені штабс-капітан, і я почав їсти, бо вже перелаштувався на воєнний лад. Сказали пити — пий, сказали їсти — їж. Та й суп був смачний. З’їли ми по тарілці, наче за себе кинули, після чого піднялися нагору. З балкона повітового управління виступали поважні люди, які закликали об’єднатися і під проводом правлячого дому дати відсіч тевтонській агресії, та таку, щоб аж до самого Берліна і далі. Натовп аплодував, чулися крики „Бий німця!“.

Я стояв при стіні у залі і потроху набував влади над своїми ногами та язиком. Хороша страва та шурпа, коли повернуся з війни, почнемо обов’язково її готувати у нас на хуторі. Ото тільки оговтався, як чую, що хтось у натовпі крикнув: „Іван Карпович!“ — і тут же натовп почав вимагати: „Підіпригору!“, „Івана Карповича!“, „Нашого славетного сищика!“. Тут виступає голова повітового дворянства, а його не слухають, мене вимагають. Ну от що в нас за люди такі? Ну ніякої ж дисципліни, тільки безлад якийсь! Ні щоб дослухати всіх доповідачів, так ото своє правлять: „Іван Карпович!“ та „Іван Карпович!“.

— Ваню, для прозорості думок! — шепоче мені їх благородь і дає чарку. — Тобі зараз виступати.

Я й випив. Горілочки, холодненької. І така одразу прозорість у думках стала! То бігали, наче таргани по хаті, а то зупинилися, вишикувалися, як військо на параді, завмерли. Тільки наказу чекають, щоб рушити урочистим маршем!

— Ну, з Богом, — каже Іван Іларіонович і штовхає мене в спину. Бо он у голову повітового дворянства вже букети полетіли, натовп біснуватися почав, свист, крики, Івана Карповича вимагали. Що за людина той Іван Карпович, подумалося мені, що його ось так почути хочуть? Аж самому цікаво стало на нього подивитися. Тут згадав, що я і є Іван Карпович, анітрохи цьому не здивувався. Я так я — на все воля Божа.

Покликали мене, бо побачили, що як не виставиш мене, скандал може бути. Випхали на балкон, подивився я на натовп величезний і анітрохи не злякався, бо ж згадав, що я тепер людина воєнна і не можна мені боятися, а треба виявляти виняткову хоробрість та героїзм. Тож вийшов я на балкон, і натовп умить вибухнув оплесками. Ні, Єлизавето Павлівно, не мені плескали, а руському солдату, який іде за государя помирати і примножувати славу нашої імперії! Всім тисячам і тисячам захисників наших вдячні роменчани плескали.

Підняв я руку, і стихли оплески, вся площа завмерла, чекали люди моїх слів. Але тут, Єлизавето Павлівно, трапилося дещо. Виявилося, що горілочка прозорість у думках дала, таку прозорість, що аж кришталевість. І про патріотизм, і про служіння Отєчеству, і про государя імператора та правлячий дім! Така промова була, така промова, що тільки б гирод жорстокосердий сльозу не пустив, її почувши! Така промова, що здавалося мені, наче от послухають її славні роменчани, схопляться

1 ... 22 23 24 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"