Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я на мить замислився над почутим і сказав:

— Не думаю, що річ у цьому. Мені не хочеться втнути якусь дурницю.

— Є один спосіб, у який можна це перевірити, — сказав Сім. — Можеш зараз назвати якусь ідею, що здається кепською?

Якусь мить я міркував, мляво постукуючи клинком ножа по краю черевика.

— Кепська ідея — це, наприклад… — і поступово замовк.

Подумав іще. Сім вичікувально дивився на мене.

— …стрибнути з даху? — наприкінці мій голос стух, і твердження прозвучало схоже на якесь запитання.

Сім мовчав і дивився на мене.

— Я бачу, в чому проблема, — поволі проказав я. — У мене наче немає жодних поведінкових фільтрів.

Сіммон усміхнувся з полегшенням і підбадьорливо кивнув.

— Саме так. У тебе так якісно виведено з ладу всі гальма, що ти навіть не помічаєш їхнього зникнення. Зате все інше таке, як було. Ти стабільний, здатний до зв’язного мовлення й раціональний.

— Ти зверхньо до мене говориш, — заявив я, тицьнувши на нього ножем. — Не треба так.

Він кліпнув.

— Атож. Можеш вигадати, як бути з цією проблемою?

— Звісно. Мені потрібен якийсь поведінковий спробний камінь. Моїм компасом доведеться бути тобі, бо в тебе фільтри досі на місці.

— Я думав те саме, — промовив Сім. — То ти мені дові­ришся?

Я кивнув.

— Тільки не стосовно жінок. Із жінками ти поводишся як ідіот, — узяв зі столика, що стояв поряд, склянку води та прополоскав рота, а тоді виплюнув воду на долівку.

Сім невпевнено всміхнувся.

— А й справді. По-перше, не можна йти вбивати Емброуза.

Я завагався.

— Ти впевнений?

— Впевнений. Ба більше, практично все, що ти думаєш зробити цим ножем, буде кепською ідеєю. Віддай його мені.

Я знизав плечима й перевернув ножа на долоні, а тоді віддав його Сімові саморобним шкіряним руків’ям уперед.

Сіма це, вочевидь, здивувало, та він усе-таки взявся за ніж.

— Тейлу милосердний, — вимовив Сіммон і тяжко зітхнув, а тоді поклав ножа на ліжко. — Дякую.

— Це був крайній випадок? — запитав я і ще раз прополоскав рота. — Нам, мабуть, потрібна якась система оцінювання. Скажімо, десятибальна шкала.

— Плюватися водою на мою підлогу — це одиниця, — відповів Сім.

— Ой, — сказав я. — Вибачай.

Повернув склянку на його стіл.

— Та нічого, — невимушено запевнив Сім.

— Одиниця — це низька оцінка чи висока? — запитав я.

— Низька, — відповів він. — Убити Емброуза — це десятка, — Сім завагався. — Чи, може, вісімка, — засовався на місці. — Або сімка.

— Справді? — перепитав я. — Аж так багато? Ну, гаразд, — нахилився вперед. — Підкажи мені щось корисне для вступного іспиту. Скоро треба буде вертати до черги.

Сіммон твердо похитав головою.

— Ні. Це дуже погана ідея. Вісімка.

— Справді?

— Справді, — підтвердив він. — Це делікатна ситуація спілкування. Багато що може піти не так.

— Але якщо…

Сім зітхнув і прибрав з очей пісочне волосся.

— Я твій спробний камінь чи як? Якщо мені доведеться по десять разів усе повторювати, перш ніж ти послухаєш, це стане непросто.

Я на мить замислився.

— Маєш рацію, тим паче якщо я зберуся втнути щось по­тенційно небезпечне, — роззирнувся довкола. — Як довго це триватиме?

— Не більш як вісім годин.

Сім відкрив рота, щоб продовжити, а тоді стулив його.

— Що таке? — запитав я.

Сім зітхнув.

— Можуть бути певні побічні ефекти. Речовина жиро­розчинна, тож вона якийсь час протримається в організмі. Можливо, в тебе час від часу виникатимуть легкі рецидиви від стресу, сильних емоцій, фізичних навантажень… — він винувато поглянув на мене. — Вони будуть схожі на тихе відлуння оцього.

— Цим я перейматимуся згодом, — сказав я та простягнув руку. — Давай мені свій жетон для іспиту. А сам можеш пройти зараз. Я заберу твій час.

Він безпорадно розвів руками й пояснив:

— Я вже все.

— Зуби й губи Тейлу! — лайнувся я. — Гаразд. Іди по Фелу.

Він шалено замахав руками.

— Ні. Ні, ні, ні. Десятка.

Я засміявся.

— Не для того. Їй випав вечір запалка.

— Думаєш, вона поміняється з тобою?

— Вона вже це пропонувала.

Сім звівся на ноги.

— Йду по неї.

— Я буду тут, — сказав я.

Сім завзято кивнув і нервово оглянув кімнату.

— Мабуть, найбезпечніше тобі не робити нічого, поки мене не буде, — мовив він, відчиняючи двері. — Просто сиди без діла, доки я не повернуся.

***

Сіма не було всього п’ять хвилин — і воно, мабуть, на краще.

У двері постукали.

— Це я, — долинув Сімів голос крізь дерево. — Тут усе ­гаразд?

— А знаєш, що дивно? — озвався я крізь двері. — Я спробував зрозуміти, як можна повеселитися, поки тебе нема, та не зміг, — я оглянув кімнату. — Здається, це означає, що гумор закорінений у порушенні суспільних норм. Я не можу нічого порушувати, бо не можу збагнути, що було б неприйнятно для суспільства. Мені все здається однаковим.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав Сім, а тоді запитав: — Але ти все одно щось утнув?

— Ні, — відповів я. — Я вирішив бути хорошим. Ти знайшов Фелу?

— Так. Вона тут. Але, перш ніж ми зайдемо, пообіцяй, що нічого не робитимеш, не спитавшись у мене. Згода?

Я засміявся.

— Та згода. Просто не змушуй мене робити дурниці перед нею.

— Обіцяю, — промовив Сім. — Може, сядеш? Просто для певності.

— Уже сиджу, — запевнив я.

Сім відчинив двері. Я побачив, що з-за його плеча визирає Фела.

— Привіт, Фело, — озвався я. — Мені потрібно обмінятися з тобою часом.

— По-перше, — заговорив Сім, — надягни сорочку назад. Це приблизно двійка.

— Ой, — сказав я. — Звиняйте. Мені було жарко.

— Можна було відчинити вікно.

— Я подумав, що безпечніше буде обмежити свою взаємодію із зовнішніми предметами, — пояснив я.

Сім здійняв брову.

— Насправді дуже добра думка. Просто в цьому випадку ти через неї трішки схибив.

— Ого, — долинув із коридору Фелин голос. — Це він ­серйозно?

— Цілком серйозно, — запевнив Сім. — Чесно? Не думаю, що тобі безпечно сюди заходити.

Я натягнув сорочку і сказав:

— Одягнувся. Навіть сяду на свої долоні, якщо так тобі буде спокійніше.

А тоді так і зробив, підсунувши їх під ноги.

Сім завів Фелу всередину, а тоді зачинив за нею двері.

— Фело, ти просто прекрасна, — сказав я. — Я віддав би всі гроші, які маю в гаманці, за можливість просто подивитися дві хвилини на тебе голяка. Віддав би все, що маю. Крім лютні.

Важко сказати, хто з них почервонів сильніше. Либонь, ­таки Сім.

— Не треба було цього казати, так? — запитав я.

— Ні, — промовив Сім. — Це приблизно п’ятірка.

— Але ж це безглуздо, — обурився я. — Жінки на картинах бувають голими. Люди ж купують картини, так? І жінки для них позують.

Сім кивнув.

— Це