Читати книгу - "Нічний адміністратор"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Джонатане, якщо ми наткнемося на когось, кого ви знаєте, а я ні, чого, вочевидь, не уникнути у нашій ситуації, бо таким є закон підлості, то не представляйте мене. Якщо ж вас заженуть у глухий кут, то скажете, що ми з вами колись жили в одній казармі в Шорнкліффі, а потім хутенько переходьте до розмов про погоду, — сказав Берр, уже вдруге демонструючи, немов між іншим, як добре він обізнаний з Джонатановою біографією. — Бували днями в горах?
— Трошки.
— Де саме?
— Переважно у Бернських Альпах.
— І як там?
— Веттергорн гарно виглядає у холодну пору року, якщо вам подобається лід. А чому ви цікавитесь? Ви альпініст?
Навіть якщо Берр і відчув легке кепкування у Джона-тановому голосі, він вирішив не звертати на нього уваги.
— Я? Я з тих, хто навіть на другий поверх їде ліфтом. А як ваше плавання під вітрилами? — Берр визирнув у вікно, де, мов тліюче болото, простягалось сіре озеро.
— Та з тутешніми калюжками не розженешся, — сказав Джонатан. — Тут непогане озеро. Щоправда холодне.
— Ви ще малюєте? Здебільшого аквареллю, так? Досі ця-паєте пензликом?
— Нечасто.
— Але час від часу. Як ваші успіхи у тенісі?
— Так собі.
— Та я серйозно.
— Мабуть, посередній клубний рівень.
— Я думав, ви виграли якийсь турнір у Каїрі.
Джонатан сором’язливо почервонів.
— Ох, це була аматорська забава для таких вигнанців, як я.
— Візьмімося спершу до важчої роботи, гаразд? — запропонував Берр. Він мав на увазі: «зробімо спершу замовлення, щоб далі спокійно говорити». — Ви теж трохи готуєте, правда? — поцікавився він, коли їхні обличчя заховалися за гігантськими меню. — Ви багатогранна людина. Я такими захоплююсь. Тепер не так часто зустрінеш людину, обізнану в багатьох сферах. Навколо лише спеціалісти вузького профілю.
Джонатан гортав меню — м’ясні страви, рибні, десерт — але думав не про їжу, а про Софі. Ось він стоїть перед Марком Оґілві у його розкішному особняку дипломата в зеленому передмісті Каїра, навколо нього меблі, стилізовані під вісімнадцяте століття — справа рук міністерства праці, і репродукції Робера[20] — справа рук дружини Оґілві. Джонатан був одягнений у смокінг і, в його уяві, він усе ще був поплямлений кров’ю Софі. Він щось кричав, але голос його звучав немов під водою.
Джонатан кляв Оґілві на чім світ стоїть і відчував, як рукавами стікав піт. На Оґілві був сіро-коричневий халат з обшарпаною золотистою обшивкою на рукавах, немов у тамбурмажора[21]. Місіс Оґілві робила чай, щоб теж бути свідком розмови.
— Підбирай слова, друзяко, — сказав Оґілві, вказуючи на канделябр і тим самим нагадуючи, що їх можуть підслуховувати.
— До біса підбирання! Ви вбили її, чуєш мене? Ви зобов’язані захищати своїх інформаторів, а не забивати їх до смерті!
Оґілві шукав порятунку в єдиному в його професії завжди дієвому засобі. Схопивши зі срібної таці кришталевий графин, він рвучким відпрацьованим рухом витягнув корок.
— Друзяко, випий пару грамів. Боюся, ти не на того всіх собак вішаєш. Ми тут ні до чого. Як і ти. Чому ти вирішив, що Софі все розповіла лише тобі? Вона, мабуть, вилила душу ще п’ятнадцятьом найкращим друзям. Знаєш, як кажуть: таємниця двох може залишитися таємницею лише якщо один з них мертвий. Це Каїр. Місто, де всі знають про все. Крім тебе.
Місіс Оґілві вирішила, що настав слушний момент і принесла чайничок з чаєм.
— Можливо, йому все-таки краще зараз випити чаю, любий, — сказала вона з виразними нотками розсудливості. — Коли людина на нервах, бренді не завжди доречне.
— Друже, всі дії мають наслідки, — сказав Оґілві, подаючи йому склянку. — Це найперший життєвий урок.
Якийсь каліка шкутильгав між столиками у ресторані, намагаючись дійти до туалету. Він спирався на дві палички і йому допомагала молода жінка. Гості ресторану знітились через його появу і не могли й шматка до рота покласти, аж поки він не зник з поля зору.
— То ви майже не бачили нашого аміго, окрім тієї ночі, коли він приїхав? — спитав Берр, змінюючи тему розмови на Ро-уперове перебування в «Майстерсі».
— Так, в інші дні ми лише побіжно віталися. Квейл сказав, щоб я не випробовував долю, і я прислухався.
— Але вам усе-таки вдалося ще раз з ним поговорити перед його від’їздом?
— Роупер запитав мене, чи я катаюсь на лижах. Я сказав, що так. Він запитав де. Я сказав, Мюррен. Він запитав мене, як цього року сніг. Я сказав, добре. Він сказав: «Шкода, що ми не маємо часу зазирнути туди на кілька днів, моя дама мріє спробувати свої сили». Кінець розмови.
— Вона була присутня при розмові — його дівчина, як її, Джемайма? Джед?
Джонатан удав, що пригадує, а тим часом знову і знову таємно радів тому, як вона тоді на нього подивилася. «Містере Пайн, а ви вельми вправний лижник?»
— Наскільки я пригадую, він називав їіДжедс. У множині.
— Він усім вигадує імена. Він таким чином їх підкуповує.
«Там, напевно, неймовірно красиво», — казала вона з такою усмішкою, від якої міг би розтопитись Айгер.
— Подейкують, вона справжня красуня, — сказав Берр.
— Якщо вам до смаку такий типаж.
— Мені подобаються всі типажі. А який її типаж?
Джонатан почав її описувати, намагаючись створити враження, що вона йому зовсім не цікава.
— Та навіть не знаю... Вона звичайнісінька... носила крисаті чорні капелюхи... мала погляд супутниці мільйонера... Хто вона взагалі така?
Берр вдав, що не знає або йому просто байдуже.
— Якась гейша з вищих шарів суспільства, католицька жіноча школа, верхова їзда з гончаками. У кожному разі, ви знайшли з ним спільну мову. Він вас не забуде.
— Він нікого не забуває. Він пам’ятав імена всіх офіціантів.
— Але він не питає кожного зустрічного, що той думає про італійську скульптуру, еге ж? Це обнадійливо. — Кого і чому це обнадіювало Берр не пояснив, і Джонатан вирішив не питати. — Він усе-таки купив її. Не народилася ще на землі людина, яка могла б відмовити Роупера купити те, на що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний адміністратор», після закриття браузера.