Читати книгу - "Книга дзеркал"

Коли принесли салати, він розповів мені історію рукопису. Річард Флінн помер місяцем раніше, і його супутниця, дама на ім’я Данна Олсен, стверджувала, ніби не знайшла жодних слідів книжки.

Коли нам принесли стейки, Пітер виклав свою проблему. Він знав, що в мене достатньо репортерського досвіду, щоб зв’язати воєдино зовсім відмінні шматки інформації. Він розмовляв із керівництвом, і там уважають, що на ринку ця книжка матиме великий потенціал. Але сам по собі фрагмент рукопису вартістю в мільйон доларів не вартий навіть копійки.

— Я готовий поговорити з пані Олсен і домовитися, — сказав він мені, витріщившись. — Здається, то практична жінка, і хоча я впевнений, що переговори будуть важкими, та не думаю, що вона відхилить хорошу пропозицію. У заповіті Флінн залишив їй усю свою власність і майно, за винятком кількох предметів, які заповів своєму братові, Едді. З юридичної точки зору угода з пані Олсен захистить нас, розумієш?

— І як же ти думаєш, я зможу розшукати рукопис? — запитав я. — Гадаєш, я виявлю якусь секретну карту на звороті серветки? Або полечу на острів у Тихому океані й копатиму під пальмами-близнюками, які ростуть на північному заході острова?

— Слухай, не будь таким скептичним, — сказав він. — Флінн у тому уривку дав багато підказок. Ми знаємо основних персонажів, час та місце подій. Якщо не зможеш знайти рукопис, то відтвориш решту головоломки, а той фрагмент буде уведено в нову книгу, яку напишеш ти або замовний письменник. Зрештою, читачі зацікавлені в історії Вайдерового вбивства, а не в якомусь невідомому хлопцеві, що звався Річард Флінн. По суті, потрібно відтворити те, що відбулося в останні декілька днів життя Вайдера, зрозуміло?

Ця його вербальна звичка — постійне повторення «зрозуміло?» — викликала неприємне відчуття, наче він сумнівається в моїх розумових здібностях.

— Зрозуміло, — запевнив я його. — Але все це може бути марною тратою часу. Флінн, ймовірно, знав, що хотів сказати громадськості, коли розпочав написання книги, але в нас немає підказки, що саме шукати. Ми намагатимемося розкрити вбивство, яке сталося понад двадцять років тому!

— Лора Бейнз, інша головна героїня, ймовірно, все ще жива. Ти можеш знайти її. І я переконаний, що справа й досі в поліційних файлах. Це «висяк», як кажуть поліціянти, але я впевнений: файл зі справою ще зберігся в їхніх архівах.

Тоді він загадково підморгнув мені та стишив голос, мовби боявся, що хтось може підслухати нас.

— Кажуть, професор Вайдер проводив секретні психологічні експерименти. Тільки уяви, що ти можеш там нарити!

Останнє речення він вимовив тоном матері, яка обіцяє малому впертюху поїздку в Діснейленд, якщо той виконуватиме завдання з математики. Я був заінтригований, але ще не визначився.

— Піте, чи не спадало тобі часом на думку, що той хлопець, Флінн, може, просто все це вигадав? Не хочу говорити погано про мертвих, але, можливо, він вигадав історію про смерть когось відомого, щоб продати свою роботу, перш ніж помре. От тільки не встиг закінчити її.

— Знаєш, я думав про таку можливість. Але як ми матимемо впевненість, якщо не проведемо розслідування? З того, що я зміг з’ясувати на той момент, Річард Флінн не був патологічним брехуном. Він справді знав Вайдера і працював у нього, у нього були ключі від будинку, і якийсь час він проходив як підозрюваний у справі, — все це я дізнався з Інтернету. Але мені потрібен хтось такий, як ти, щоб викрити решту історії.

Він майже переконав мене, та я змусив його ще трохи попотіти. На десерт я замовив еспресо, а він — тірамісу.

Я допив каву і припинив його страждання. Сказав, що пристав на пропозицію, підписав контракт із пунктом про нерозголошення, який Пітер привіз із собою, а тоді він дістав паку паперів зі свого портфеля. Вручаючи їх мені, Пітер сказав, що це копія першого фрагмента рукопису Річарда Флінна з помітками, які він написав, що стане відправною точкою мого розслідування. Я засунув папери разом з копією контракту в сумку, яку постійно носив із собою ще з часів свого репортерства та яка була оснащена купою відділень і кишень.

Я провів його до метро, повернувся додому й увесь вечір провів, читаючи рукопис Річарда Флінна.

Два

Наступного дня я вечеряв зі своєю подругою Сем. Вона була на п’ять років старша за мене, закінчила Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі зі спеціалізацією «Англійська мова» і переїхала до Нью-Йорка, пропрацювавши на кількох телестанціях на Західному узбережжі. Вона була продюсером ранкових новин на «Першому каналі новин Нью-Йорка», відтак її день починався о п’ятій годині ранку і зазвичай закінчувався о восьмій вечора, тоді вона «вирубалася», незалежно від того, чи був я поруч, чи ні. Ми рідко могли говорити більше п’яти хвилин без того, що вона повідомляла мені про потребу відповісти на важливий дзвінок, запихаючи у вухо кліпсу з гарнітури hands-free.

Раніше вона вже була заміжня за хлопцем на ім’я Джим Салво, ведучим програми новин на невеликій телевізійній станції в Каліфорнії, бабієм, у якого після того, як йому стукнуло сорок, не залишилося нічого, крім шкідливих звичок і печінки, що заплила жиром. Шлюб цей тривав три роки. Ось чому вона одразу попередила мене, що не має ані найменшого бажання повторно виходити заміж до сорока, і доти вона не хотіла жодних зобов’язань.

Поміж телефонних дзвінків, дорікань офіціантці за те, що так пізно взяла в нас замовлення, та розповіді мені про сварку, яку вона мала зі своїми редакторами, Сем слухала мою розповідь про рукопис Річарда Флінна, що, здавалося, схвилювала її.

— Джоне, це може стати сенсацією, — сказала вона. — Щось у стилі Трумена Капоте, так? Читачі із задоволенням смакуватимуть подібну річ.

Це був найкращий вердикт, що Сем могла висловити на будь-яку тему. Для неї все, що не мало шансів зробити «сенсацію», не мало сенсу: чи то телевізійні новини, чи проект книжки, чи секс.

— Так, може, якщо тільки я знайду рукопис або якесь пояснення цьому вбивству.

— Якщо ні, то напишеш книжку, яка ґрунтуватиметься на тій частині, що в тебе є. Хіба ви не