Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Цього теж не може бути, – вперто заявив віконт, – доведено ще прадавніми магами, що кожна людина, народжуючись і дорослішаючи, повинна проходити через усілякі негаразди, у тому числі й хвороби. З їхньою допомогою створюється наш іммі… іміні… імунітет!

– Браво, віконте! – З повагою похитав головою Грегор Грейткілс. – Бачу, що не з усіма науками у вас були такі сумні стосунки, як із алхімією. А зараз – нам час все-таки вирушити на побачення з моєю Смарагдовою Садибою.

І велична (аж три особи і дві морди фіто-коней, що повернулися з-під землі) процесія попрямувала до зазначеної садиби. Знову виїжджаючи на головну вулицю села, віконт Д'Альбон зазначив деякі зміни, що відбулися.

– А тепер народу на вулицях додалося. Сподіваюся… шановний, твої співвітчизники не засідку затівають?.. – Назвати Гуго «шановним», мабуть, коштувало Леону чималих сил, бо він ледве процідив це крізь зуби.

– Що ви, що ви! Ні, звичайно, як можна, на рідного барона?..

– Не турбуйтеся так, Ваше сіятельство, – м'яко посміхнувся Грегор Грейткіллс, – ви провели чудову демонстрацію власної сили ще біля воріт цього населеного пункту. Та й, гадаю, пам'ятаєте, що захисні чари Землі – дуже надійні.

– Не знаю, наставнику, ваших захисних чарів мені побачити не довелося. Все більше якось сам відбивався. – З надмірно отруйною усмішкою відповів віконт, чим доволі здивував Архімага.

– Ой, дивлюся, і самоіронія іноді не оминає вас, майстре Д'Альбон. Це завжди похвально.

– Жодної самоіронії, голі факти. – Сухо промовив Леон. – Зізнатися, я все ще трохи шокований тим, як просто ви обійшли вищу магію Блискавки якимось камінням…

– Знаєте, Ваше сіятельство, – протягнув геомант, влаштовуючись зручніше в сідлі, – зазвичай, я сам вельми не шаную людей, що трусяться над магічними званнями, але ваш занепадницький настрій змушує мене поправити вас. Якби це дійсно була найвища магія Блискавки, мій кварц з нею не впорався б. Я зараз кажу про закляття на кшталт Дім Небесного Дракона. Чи Блискавична Страта, наприклад.

– Та ви, мабуть, жартуєте?! – Ледве не поперхнувся повітрям Вищий Магістр Повітря. – Бароне, це ж незрівнянні речі! Дані заклинання навіть для Архімагів моєї стихії є непростим завданням, вони самі по собі – надійний захист і стихійне лихо в одному флаконі. Само собою, що вони не залишили б від ваших камінців навіть пилу! Але я поки що таким не володію… – Несподівано засумував Леон. – І не впевнений, що подужаю подібні чари в найближче десятиліття. Та й потім, чи вам не знати, що магія такого рівня видобувається або в бою, або купується у колеги-Архімага за неймовірну суму.

– Так, я знаю. Скажи мені хтось, за мого перебування звичайним сільським хлопчиськом, що найстрашніші бариги – це не кульгавий Олаф-міняла з сусідньої вулиці, а шляхетні старці з посохами – у житті б не повірив…

– Стривайте, майстре Грейткіллс, але що за безглузді стереотипи?.. А як же магеси? І які до демонів старці? Навіть Магістр цілком здатний уповільнити своє старіння. Навіщо ходити старим, коли в тобі стільки сили?

– Вам не осягнути всю глибину людських стереотипів і мізерність сільської освіти, віконте.

– Не та тема, мабуть, де я хотів би сперечатися, майстре Грейткіллс. – Легкий, що позначав уклін, кивок головою зовсім не в'язався з насмішливим тоном, яким була сказана фраза.

– Згоден, мабуть, не варто. – Хмикнув геомант.

– Ось, значить, прибули ми, ваш благородіє. – Нагадав про себе Гуго.

– Демон розірви мою бабусю! І ви пропонуєте нам жити в цьому?

– Леоне-Леоне, – важко зітхнув Архімаг, – ну чому ж від вас постійно стільки шуму?.. Повірте, все далеко не так страшно, як здається!

Звичайно, наш Архімаг мав рацію. Бо насправді все було набагато гірше. Так, те, що відкрилося погляду магів, все ще було схоже на маєток. Принаймні, це була широка, триповерхова будівля, що двома крилами розкинулася по території, прикрашеній деревами. Однак «смарагдовою» цю садибу можна було назвати зараз хіба що на честь бур'янів, що відросли тут по коліна.

Причому про бур'яни, як і про всю іншу рослинність на території садиби, варто сказати окремо. Як уже говорилося, низка жахливих нещасть і магічних катастроф на землі Грейткіллс не пройшла даремно для місцевих жителів, зробивши з них більш жорстких, небезпечних, готових на все заради виживання людей. І нелюдей. Загалом, те саме стосувалося і всього іншого, включно з рослинами. Трава, що тільки здалеку здавалася звичайною, при найближчому розгляді мала шипи на кожному своєму стеблі. Деякі екземпляри квітів періодично випускали з себе невеликі хмаринки пилку, потрапляючи в яку, всюдисущі мухи, що пролітали повз, миттєво падали. А у дерев, що росли уздовж вимощеної мармуром стежки до маєтку, очевидно простежувалися дупла, повні чогось, що підозріло скидалося на зуби.

– Затишне містечко, і є над чим попрацювати.

– Затишне?! – Обурився сказаному Д'Альбон. – Тут кожна травинка захоче нас вбити, бароне! Не дивно, що з такою ботанікою всі інші двори цього Небесами забитого села пустують без жодного кущика! Але чому ж тут нічого не вирубали, не випололи, га?!

– Та ми намагалися! – Чесно округлив очі Гуго. – Десять років поспіль, кожної зими, коли всі нормальні рослини впадають у сплячку, я збирав з десяток мужиків з найміцніших, з сокирами, смолоскипами та лопатами. І йшли викорчовувати цю гнусь! І щоразу – ледве вносили ноги. А часом хтось і вперед ногами йшов... Зараз, мабуть, залишилися від того загону лише я та Івор Дурнуватий.