Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

Поступово відбувався й процес усвідомлення степовим населенням своєї етнополітичної єдності. Ідеологічно ця єдність, як і завжди у кочових об'єднаннях, обґрунтовувалась вигаданою кровною спорідненістю усіх груп населення, які об'єднувалися у єдиній генеалогії. Яскравим прикладом такого генеалогічного дерева є скіфські етногенетичні легенди. Так, одна з них виводила усі скіфські племена від трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая та їхнього батька Таргитая [Herod., IV, 5—6]. Про поступове формування єдиної свідомості свідчить не тільки оформлення цих генеалогічних оповідей. Добре відомо, що один з її виявів — це протиставлення у свідомості людей, що складають певний етнос, себе іншим за принципом «ми — вони», «свої — чужі». Прикладом такого протиставлення можуть бути зафіксовані Геродотом характеристики племен, що оточували Скіфію і які, безперечно, ґрунтувались на даних його скіфських інформаторів: андрофаги «одяг носять подібний до скіфського, але мають власну мову»; меланхлени — відрізняються чорним одягом, а звичаї у них скіфські; савромати — мову «вживають скіфську, але розмовляють нею здавна з помилками» [Herod., IV, 106—107, 117].

Завершення скіфського етногенезу припадає на другу половину V ст. до н. е. До цього висновку підводить аналіз скіфського поховального ритуалу. Незважаючи на відносно швидку уніфікацію скіфської матеріальної культури, скіфські поховальні звичаї протягом VII—V ст. до н. е. відзначалися різноманітністю — скіфи ховали своїх померлих під курганними насипами на рівні давньої поверхні у гробницях різної конструкції, у ґрунтових ямах, у підбоях-печерках, виритих у одній із стінок ями тощо[182]. Це відбиває складну етносоціальну структуру скіфського суспільства, яке виникло внаслідок закріплення панівної ролі одного з компонентів («протоскіфів») майбутнього скіфського етносу.

Але наприкінці V ст. до н. е. відбуваються значні зміни у скіфському поховальному ритуалі — поширюється такий тип поховальної споруди, як катакомба (вона складається з вертикальної вхідної шахти і підземної поховальної камери). З цього часу і поховання скіфських царів, і поховання рядових воїнів здійснюються в однакових за конструкцією спорудах, які, проте, відрізняються своїми розмірами. Це може свідчити про стирання етнічних розбіжностей усередині скіфського кочового суспільства й формування певного скіфського етносу.

Завершенню цього процесу сприяла й історична ситуація, що склалася на той час. Утворення Північнопричорноморської Скіфії, яке супроводжувалося протиборством кочовиків і землеробів Лісостепу, мало спричинитися до консолідації номадів. Сприяло цьому й включення до складу Скіфії деяких районів Лісостепу, передусім лісостепового дніпровського Правобережжя, про що свідчить різке скорочення тут з початку V ст. до н. е. кількості укріплених поселень порівняно з попереднім часом. Втім, ситуація була, мабуть, не стабільною — вона змінювалась залежно від конкретних історичних обставин і балансу сил скіфів й осілого населення Лісостепу, тому навряд чи коли-небудь ми будемо у змозі визначити чіткі північні кордони Скіфії. Це примушує казати насамперед про сферу впливу скіфських племен, який поступово зменшувався у міру віддалення від центру.

Симптоматично, що у праці Геродота зафіксований ще один варіант скіфської етногенетичної легенди, який, на відміну від оповіді про Таргитая і його синів, що обґрунтовувала спорідненість степового населення, виводить від єдиного першопредка вже різні степові і лісостепові племена. Згідно з переданим «Батьком історії» дуже еллінізованим варіантом легенди [Herod., IV. 8—10], Геракл, перебуваючи у Гілеї, взяв шлюб із богинею цієї місцевості — напівдівою, напівзмією. Від цього шлюбу народилися три брати — Агафірс, Гелон і Скіф. Згодом від молодшого сина узяли свій родовід усі скіфські царі.

Безперечно, ця легенда пізніша від легенди про Таргитая, тому що вона фіксує нові історичні реалії і відповідає інтересам скіфів, які намагалися стати на чолі усіх причорноморських племен, об'єднаних їхньою владою. Коли б ця влада виявилась досить сталою і тривалою, не виключено, що етнічна взаємодія цих народів поступово призвела б до нового етноутворення, проте історична доля склалася інакше. Загибель Великої Скіфії поклала край скіфським надіям на гегемонію у Північному Причорномор'ї. Частина скіфів була асимільована їхніми наступниками — сарматами, частина відступила до Криму, де виникло пізньоскіфське об'єднання. Згодом, за часів Великого переселення народів, воно загинуло. Проте етнічна історія — це безперервний процес, і кожний народ, навіть втративши свою назву й притаманну йому початкову культуру, не зникає безслідно. Це стосується й скіфів, які певною мірою вплинули на етногенез слов'ян шляхом проникнення якихось іраномовних груп у протослов'янське середовище, завдяки сарматам взяли участь у формуванні наступних степових народів, зокрема аланів, які, у свою чергу, стали одним з компонентів формування сучасного осетинського народу.

Рис. 16. Срібний келих із кургану Солоха.

Населення лісостепової смуги Північного Причорномор'я

З VI ст. до н. е. населення лісостепової смуги Північного Причорномор'я активно залучається до політичної та військової історії, головні події якої відбувалися на степових просторах Євразії. Це призвело до значних етнічних та культурних змін в лісостеповій смузі і навіть у північнішій лісовій. Унаслідок тісних різнобічних контактів з кочовиками, переміщень населення, а також часткового підкорення місцевих племен культура останніх набула значного скіфського «забарвлення». Першими були скіфізовані нащадки племен чорноліської культури, переміщення яких іноді важко відрізнити від експансії власне скіфів. Синкретична культура, що утворилася на ґрунті пізньочорноліської та скіфської, нерідко зветься скіфською (правильніше — культура скіфського типу, або скіфоїдна). Ці скіфоїдні племена мешкали на просторі від

Середнього Подністров'я на заході до басейнів Середнього Дону на сході, Ірпеню та Сейму на півночі. Письмових свідчень щодо історії цих племен майже не збереглося, тому можна простежити лише загальну канву подій.

Перші скіфські загони з'являються на території Лісостепу на початку VII ст. до н. е., а наприкінці цього століття відбулася нова навала кочовиків[183], під час якої вони досягли на півночі щонайменше широти Києва, а на заході — Середнього Подністров'я та Румунської Трансільванії[184]. В цей рух було втягнуто й частину місцевого населення. Крім того, через велику посуху степові простори в цей час були малопридатними для скотарства. Скіфів, так само як їхніх попередників кіммерійців, Лісостеп приваблював торговельними шляхами, які тут проходили, центрами виробництва та обробки металів (головний об'єкт розбрату і війн у стародавній історії), а також продуктами землеробства, без яких кочове скотарство взагалі не може існувати.

Наприкінці VI ст. до н. е. відбулися нові пересування племен, зокрема, мабуть, східних кочовиків нової хвилі, що було пов'язано з глобальними змінами у житті номадів Євразії[185]. Сліди скіфських вторгнень цього часу, в яких, певно, брали участь і лісостепові племена, простежуються виразно й на території Середньої Європи[186]. Прийшлі