Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Діомед запитально подивився на мене, і я зам’явся.

— Якщо я хочу чогось добитися від неї, то потрібно, щоб Алісія могла думати і відчувати.

— Звичайно. І ти турбуєшся про?..

— Неможливо підібратися до людини, яка перебуває під дією важких медпрепаратів. Своїм виглядом вона нагадувала мерця.

Діомед насупився.

— Я б не заходив так далеко, — промовив він. — Я не знаю точної дози, на якій вона…

— Я перевірив у Юрія. Шістнадцять міліграмів рисперидону. Кінська доза.

Професор здивовано підвів брови.

— Так, це безсумнівно завелика доза. Її можна зменшити. Знаєш, Крістіан — голова лікувальної бригади, що займається Алісією. Тобі варто поговорити з ним про це.

— Гадаю, буде краще, якщо ви йому скажете.

— Гмм, — Діомед підозріливо подивився на мене. — Ви ж із Крістіаном познайомилися раніше, чи не так? У «Броад­мурі»?

— Ледве знайомі.

Діомед відповів не одразу. Він простягнув руку до маленької миски з мигдалем у цукрі й запропонував мені. Я похитав головою. Він закинув мигдаль до рота і розгриз його, не відводячи погляду.

— Скажи мені, — промовив професор, — у вас із Крістіа­ном усе гаразд?

— Дивне запитання. Чому ви питаєте?

— Тому що я відчуваю якусь ворожість.

— Не з мого боку.

— З його?

— Запитайте про це в нього. У мене з Крістіаном жодних проблем.

— Гмм. Можливо, мені це ввижається. Але я щось відчуваю… Слідкуй за цим. Будь-яка агресія чи дух суперництва заважають роботі. Ви двоє маєте працювати разом, а не один проти одного.

— Я це розумію.

— Що ж, до нашої розмови потрібно залучити Крістіана. Ти хочеш, щоб Алісія відчувала, так. Але пам’ятай: від сильніших почуттів і небезпека сильніша.

— Небезпека для кого?

— Для Алісії, звісно. — Діомед погрозив мені пальцем. — Не забувай, що вона мала підвищену схильність до суїциду, коли потрапила сюди. Вона робила численні спроби скоїти самогубство. А завдяки лікам вона стабільна. Вона жива. Якщо ми знизимо дозу, то є всі шанси, що її переповнять власні почуття і вона не зможе з ними впоратися. Ти готовий взяти на себе такий ризик?

Я дуже серйозно поставився до слів Діомеда, але кивнув.

— Я впевнений, що слід піти на такий ризик, профе­­со­ре, — відповів я. — Інакше ми ніколи не достукаємося до неї.

Діомед знизав плечима.

— Тоді я поговорю з Крістіаном про твоє прохання.

— Дякую.

— Побачимо, як він зреагує. Психіатри зазвичай не в захваті, коли їм вказують, як лікувати їхніх пацієнтів. Звісно, я можу відхилити його заперечення, але не хотілось би. Я делікатно поговорю з ним на цю тему і розкажу тобі, що він відповів.

— Можливо, коли розмовлятимете з ним, краще не згадувати мого імені.

— Ясно, — сказав Діомед, дивно всміхаючись. — Дуже добре, я не згадуватиму тебе.

Професор дістав зі свого столу невелику коробочку, відсунув кришку, і я побачив ряди сигар. Він запропонував мені одну. Я похитав головою.

— Ти не палиш? — Він мав здивований вигляд. — А маєш вигляд курця.

— Ні, ні. Сигарети інколи палю… Я намагаюся кинути.

— Добре, молодець. — Він відчинив вікно. — Знаєш такий жарт, чому не можна бути психіатром і палити? Це означає, що ти сам у задниці. — Він зареготав і поклав одну сигару до рота. — Гадаю, всі ми тут трохи божевільні. Тут раніше у кабінетах висіли плакати «Щоби працювати тут, не обов’язково бути психом, але це допоможе».

Діомед знову зареготав. Тоді запалив сигару і затягнувся, пускаючи дим. Я із заздрістю спостерігав за ним.

3

Після ланчу я нишпорив коридорами, шукаючи вихід. Хотів вислизнути на вулицю і викурити сигарету, але біля пожежного виходу мене застукала Індіра. Вона припустила, що я заблукав.

— Не хвилюйся, Тео, — сказала вона, беручи мене за руку. — Мені знадобилося кілька місяців, щоб зорієнтуватися тут. Це наче лабіринт без виходу.