Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

Вихідні пролетіли, мов одна мить. В суботу з Матвійчиком з'їздили в зоопарк, потім в аквапарк. А в неділю — в цирк. Мабуть, я підсвідомо хотіла компенсувати майбутній ненормований графік, який крастиме ті години, які я завжди проводила з сином.

Матвійко ріс на диво спокійним хлопчиком. Він не репетував без причини, не вивертав речі з шафок, не пробував на зуб все, що можна запхати до рота. В супермаркеті я садила дитину у візок і ми спокійно закуповували продукти. Синочок з захопленням роздивлявся все навкруги і коментував кожну покупку. Особливо його цікавило, навіщо я це все беру з полиць. Він зиркав на мене своїми допитливими оченятами і посміхався. В ці моменти він був чимось схожий на Іва: такий же синьоокий і чорнявий. Інколи я думала, а якби я не втекла і вийшла заміж, чи могла б видати свою дитину за сина Іва, підкупивши лікарку? Ні, не змогла б. Життя дається один раз і не для того, щоб марнувати його в брехні.

Перші дні в Києві, я ще намагалася віднайти той будинок, звідки так поспішно втекла. І начебто знайшла схожий, який стояв в ансамблі йому подібних, але не пам'ятала ні поверх, ні квартиру. Приходила декілька разів в різну пору дня, крутилася в дворі, але так ніхто мене і не гукнув, чи хоча б зупинив погляд.

На жаль назву клубу, де я познайомилася з батьком Матвійчика я не пам'ятала, а телефонувати подружкам не наважилася, щоб часом до мого татка не дійшла інформація, що я в Україні.

Поклавши дитину спати, я ще деякий час сиділа на кухні за чашкою чаю і розмірковувала про те як відбудеться моя перша зустріч з генеральним. Не те б що я його ні разу не бачила, але це було поспіхом, здалеку і мимохіть. На корпоративи я не ходила через сина. Він звик, що я його завжди сама вкладаю в ліжечко і розповідаю на ніч казку чи співаю колискову.

Ще до народження дитини, коли я переїхала у власну квартиру, майже нічого не вміла робити по господарству. Мене цьому не навчали, та і сама я не прагнула здобути певні навички. 

В перший місяць свого самостійного життя рятували відділ готової їжі у супермаркеті, хімчистка та клінінг. Підрахувавши витрати, я зрозуміла, що таке життя мені не по кишені, тож прийшлося засукувати рукава і прийматися за роботу. Мені це так все сподобалося, що через два роки такого життя я могла себе вважати вправною господинею. Оглянувши свою затишну квартирку відчула мимоволі смуток. Незабаром ми звідси переїдемо.