Читати книгу - "Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш"

Описуючи крок за кроком ваш уявний день, слід мати на думці три корисних питання: що, де і хто (з ким).

Що ви робите – яку саме роботу виконуєте або в яку гру граєте? Уявіть себе на піку своїх можливостей. Якщо вам хочеться співати чи вирушити в подорож під вітрилами яхти, але ви не вмієте, у цій фантазії ви знаєте, як це робиться.

Де – у якому місці чи ситуації? У лондонській квартирі, на фермі в Ореґоні, у майстерні, повній усілякого приладдя, елегантному готельному номері чи плавучому будинку?

З ким ви працюєте, їсте, смієтеся, говорите, спите? У вашій фантазії вам неодмінно захочеться бути разом із реальними людьми, яких ви любите. Можливо, у вас також виникне бажання побачити певних осіб, котрих ви б хотіли мати поряд: письменників, музикантів, дітей, людей вашого або будь-якого іншого віку, французів, спортсменів, фінансистів, звичайних селян або знаменитостей.

Так само як під час творення ідеального середовища, відпустіть свою уяву. Не занотовуйте тільки те, що ви вважаєте за можливе, – опишіть день, який би ви прожили, якби мали абсолютну свободу, необмежені кошти та всі здібності й уміння, якими б хотіли володіти.

Більшість людей ретельно і з задоволенням виконують цю вправу. Це також одна з моїх улюблених: мені подобається дізнаватися про ідеальний день інших людей майже так само сильно, як і планувати свій. Читаючи дальші відповіді, зауважте, які деталі з перелічених трьох категорій (що, де і хто) важливі для кожного з цих зовсім різних людей.

Джулія, 32 роки, письменниця-фрилансерка, з якою ми вже знайомі, намалювала у своїй уяві таку картинку: «Я прокидаюсь о шостій ранку. Я мешкаю в штаті Нью-Мексико, у прохолодному й просторому будинку із саманної цегли, де на підлозі лежать індіанські килими, а червоний перець висить гірляндами на кроквах. Я тихенько встаю, намагаючись не розбудити чоловіка і трьох котів, які досі сплять на ліжку та біля ліжка. Іду до стайні, куди мене весело супроводжують двоє прекрасних собак породи салюкі, годую арабську кобилу й випускаю її на пасовисько. Потім роблю невелику пробіжку, таку приємну на свіжому ранковому повітрі.

Я повертаюся до будинку, п’ю каву та легенько снідаю разом із чоловіком. До сьомої я вже у своєму кабінеті з великим вікном, з якого відкривається чудовий вид на гори. Дерев’яний стіл із купою шухляд широкий і зручний для роботи. Я пишу хоча б до полудня або ще дві-три години, якщо є настрій. Пишу те, що захочу, – ніяких дедлайнів, обмежень щодо обсягу чи інших редакторських вимог. Я роблю це для свого задоволення, бо вже здобула репутацію та скромні статки, які зберігаю в банку й маю з того невеликий дохід. У мене є земля та город. Я можу дозволити собі писати для себе та друзів, а якщо хтось захоче видати це – чудово.

Для мене дуже важливо отримувати багато листів від друзів з усієї країни або навіть світу!

Я зустрічаюся з подругою в місті, ми обідаємо, а потім я десь годину проводжу в книгарні в пошуках чогось цікавого. У другій половині дня вчуся грати на гітарі й пишу пісні; або на старенькому друкарському верстаті набираю книжку свого друга, поки печеться хліб, а зі стереосистеми лунає музика Баха. Перед заходом сонця я катаюся верхи – дуже повільно й обережно, бо я вагітна!

Друзі: письменники, теслі, вчителі, гончарі, фермери та їхні діти – приходять на вечерю, яку готує мій чоловік. Після вечері я граю на гітарі, і ми співаємо, сміємося й теревенимо біля вогню. Коли гості йдуть, ми читаємо годину або дві, гуляємо з собаками під сяйвом зірок, а потім лягаємо спати».

Ейлін, 45 років, секретар-адміністратор у журнальному видавництві в Чикаґо й мати трьох дітей-підлітків: «Я прокидаюся повільно, десь о 7:30. Це важливо. Мені не треба мчати на кухню й готувати на всіх сніданок, тому що Джон і діти не лише самі про себе подбають, але й принесуть мені мій у спальню на таці. Зрештою, я велика начальниця, голова якої зайнята більш серйозними справами, ніж тим, кому як краще підсмажити яєчню!

Діти миють посуд і збираються до школи, поки я накладаю макіяж і вдягаю сірий костюм від Шанель, котрий обрала ще звечора. (Я, звісно, при цьому кілограмів на 10 стрункіша.) Ми живемо у висотці, панорамне вікно якої виходить на озеро Мічиґан, і в нас є час помилуватися краєвидом за горнятком кави та обговорити плани на день.

Якщо погода гарна, йду на роботу пішки. Думки мої проясняються та впорядковуються під час цієї прогулянки десятьма кварталами. Коли я заходжу до свого великого кутового офісу з блакитним килимом, який ніби віддзеркалює колір озера, зі мною вітається секретарка й дає на підпис купу термінових документів і листів. Цей робочий день дуже нагадує день мого нинішнього боса – телефонні дзвінки по всій країні, складні рішення, ланч із Мухаммедом Алі[23] та його агентом, щоб обговорити угоду про видання мемуарів, засідання ради директорів щодо можливого об’єднання компаній, закритий (!) перегляд фільму, знятого нашою філією, – і все це при тому, що я начальник. Я головна! І це виклик моєму розуму, мужності й шарму!

О пів на восьму я викликаю таксі і їду додому. У кого був час, той приготував вечерю, а якщо діти були дуже зайняті, вони просто замовляють піцу! Я знімаю панчохи, сережки та інші неодмінні атрибути ділової жінки та перевдягаюся в улюблені джинси. Після вечері сідаю на килим і, захоплено складаючи слова, граю в скребл[24] із сином або допомагаю близнятам із домашнім завданням. Перед тим як лягти спати, продивляюся розклад на наступний робочий день і вирішую, що завтра вдягти. А далі ми з Джоном десь півгодини насолоджуємося джазом і бренді».

Пітер, 25 років, водій вантажівки в нафтовій компанії: «Я прокидаюся пізно – близько дев’ятої, – тому що всю ніч допомагав отелитись одній зі своїх корів. Усе гаразд, тому що в мене є працівники, які о шостій подбали про ранкове доїння. Тепер вони пішли й не повернуться до вечора. Я спускаюся на кухню. Це велика кімната зі столом посередині, за яким зараз сидить дружина й годує нашого