Читати книгу - "Обіцяна душа, Angel Ver"

І навіть коли одного дня 

Ти віднайдеш власний душевний спокій

Знайдеться той кому ти завинив

author

Госпіталь/ Hospital

Очі були налиті свинцем.

Важко було навіть дихати.

Здавалося розпечене залізо тече всередині мене. І обпікає моє тіло, обпікає мої кістки та вени. Залізо обпікає всю мене.

- Добре що ти прийшла в себе. - заговорив знайомий голос.

- Де я? - втомлено запитала я.

- В моєму госпіталі. - відповів Люк.

Я відкрила очі, і глянула на нього. 

Він ні капельки не змінився, від нашої останньої зустрічі.

- Його немає тут. Я сказав що ти прокинешся аж завтра. - запевнив хлопець. - Та гадаю Він тебе вже почув. - додав.

- Я не в ямі? - перепитала я.

- Ні, все сталося дуже швидко. В Танатоса не було іншого вибору як везти тебе в госпіталь. - пояснив Люк. - Тому ми тут.- додав.

- Зрозуміло. - тихо відповіла я.

- Шкода що ми бачимося лише за таких сумних обставин. - сказав хлопець.

- Так. - погодилася я.

- Я не виправдовую Його вчинок. - заговорив за кілька хвилин Люк. - Але Танатос страждає. Він не вміє по-іншому. Він звик що все повинно бути так як Він того хоче. - додав він. - Він не вміє розмовляти з жінками. Він не романтик. Розумієш Лілі. - сказав і глянув на мене розуміючим очима.

- Ага. - лише відповіла я. - Скільки я сапала? - запитала через кілька хвилин я.

- Три дні. Я порахував що тобі краще пережити це в сплячому режимі. Ніж щоб ти мучилась. - відповів хлопець.

- Дякую. - тихо сказала я.

- Гаразд в мене ще є одна пацієнтка в сусідній кімнаті. Я навідаюся до неї, і повернуся. - запевнив Люк. - Чомусь я більш ніж впевнений, що Танатос вже в дорозі сюди.  - додав.

- Ага. - лиш видавила з себе я. 

Люк пішов. 

Я залишилася з собою наодинці.

“Я вже в дорозі.” - сказав голос в моїй голові, який я останнім би хотіла зараз почути.

Мабуть Він відчув це. Адеж, більше нічого не сказав на моє мовчання.

І я була рада цьому.

Люка не було десь хвилин двадцять. 

Я знаходилася в звичайній кімнаті для хворих. Все білосніжне та стерильне. Тут було ще й вікно. 

Падав дощ.

Скільки ж часу минуло з тої пори, як я востаннє стояла ногами на землі. 

Більше місяця, я не бачила світла.

Більше місяця я провеле в сирій ямі, розглядаючи її земельні стіни.

-  Я знала що знайду тебе тут. - заговорив голос збоку.

Я повернула голову на звук, і побачила її.

Стару жінку з мого минулого.

Я побачила Марту, стару матір мого сусіда Миколи.

- Не думай про мене. Не згадуй мене. В нас мало часу. Ти повинна думати про погоду. Він чує тебе. І буде знати про мене. І те що я допомогла тобі. Ти розумієш мене? - запитує жінка.

Я киваю старій Марті, і стараюся думати про дощ.

- Молодець. Отже, я допоможу твоїй душі позбутися цього тягаря. Але ти повинна мені допомогти. - знову вела жінка. - Ти знаєш де заховане твоє тіло? - запитала вона.

Я думала про дощ, про то як потрапила в яму. Про все лиш би не про неї.

- Ні. - відповіла я. - Хоча..Він сказав що воно в довірених осіб. 

Я не думала про те що стара запитувала, але думки випливають самі.

- Ти не допомагаєш мені. Думай про дощ. Він близько. Я чую його…- знову веде стара Марта. - Дізнайся де твоє тіло. Передай інформацію мені, і я допоможу тобі. - додала.

- Добре. - пообіцяла я.

Стара зникла так само швидко як і з'явилася. 

- Не сумувала? - в палату зайшов Люк.

- Ні. - тихо відповіла я.

І продовжила думати про дощ.

Дощ. Сирість. Земля.

Ця погода пасувала моєму теперішньому життю.

- Я не пустив Танатоса сюди. - продовжив Люк.

Я з полегшенням видихнула. Хоч його не доведеться терпіти зараз.

- Поки ти не одужаєш, і не наберешся сил щоб дати йому відпір, будеш під моїм наглядом. - заявив він.

А я і рада. Що не доведеться терпіти Його компанію. Та сидіти в сирій ямі.

Я продовжила дивитися в вікно, де краплі дощу б'ються розбиваючись об нього шибку. 

Точнісінько як моя душа….

Лиш одне тоді я знала напевне.

Моє життя більше ніколи не буде належати мені. 

Ніколи…

У госпіталі життя протікало власним часом.

В ранішні години прийомів - Люк оглядає пацієнтів які  прибували з сусідніх селищ, або міста. 

Його відвідували різні люди. Були ще зовсім малі, яких було не врятувати. А були і старші, що приходили просто морочити голову- таким Люк виписував вітаміни і відправляв додому.

В цьому місці, твоє життя безповоротно змінюється.

Ніколи більше не буде як вчора.

Люди приходять з надією на одужання, а їм ставлять важкі діагнози, або невиліковність. 

І ти просто не розумієш кого звинувачувати, а кому дякувати.

Госпіталь місце самого пекла. Тут не буває легких днів, легких пацієнтів, чи спокою. Тут вирує неописана несправедливість світу. Тут вирує саме зло. Тут править смерть.

І серед цього всього, такі люди як Люк прагнуть допомогти. Зарадити ситуації. Прагнуть дати надію, і шанс на життя.

Але іноді навіть добрі наміри, не стануть твоїми ліками.

Світ не змінити.

В ньому завжди буде місце злу. В ньому завжди буде пекельно важко.

Життя завжди десь має свій кінець.

Я лежала на своєму лікарняному ліжку, і думала про свою нову сусідку.

Дівчинка, шість років, важка ступінь лейкозу. Сирота. Живе з тіткою що приютила її після смерті батьків. Великі сині очі. Та бліде обличчя. Невиліковна хвора…

- А ти тут давно лежиш? - запитала вона в мене.

- Ні, кілька днів. - відповіла я.