Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Дякую, - промовила я, закидаючи рюкзак на одне плече. 

- У тебе не буде через це проблем, - рішуче заявив Мін. 

 Я трохи здивовано глянула на нього. Він не розуміє нічого або не дозволить нікому і кривого слова на мою адресу сказати? 

- Ти навіть не підозрюєш, наскільки ревниво дівчата ставляться до тих, хто намагається завоювати твою увагу.  

- Чому ж не підозрюю? Я знаю про це. 

- Отже, тоді знаєш і про те, що, якщо побачать, як ти несеш мій рюкзак, у багатьох виникне бажання стерти мене в порошок. Для декого це буде важким ударом. 

- Те, що для когось це буде ударом важким або надто важким, тебе не повинно турбувати. Я маю право робити те, що хочу, і не зобов'язаний звертати увагу на неадекватних осіб, яким хочеться роздобути мою увагу і мене як свого хлопця. Їм доведеться проковтнути це. Я нікому нічого не винен, і мені вирішувати, з ким спілкуватися, а з ким ні.  

 Я зітхнула. Йому легко говорити. Не йому захочуть волосся все повисмикувати. 

- Викинь усі дурниці з голови, - промовив Джи Мін, скуйовдивши мені на голові волосся. 

 Я спочатку втиснула голову в плечі, відчувши, що він доторкнувся до мого волосся. Мін усміхнувся. 

- Довірся мені. Я не дозволю образити свого друга. 

 Я спробувала усміхнутися, трохи відсторонившись від нього. Його жест був зовсім недоречний. Я ж не маленька дівчинка. Поправивши волосся, стурбовано крадькома озирнулася на всі боки. Нас побачило, щонайменше, людини три. Схоже, мене незабаром знатимуть навіть ті, які про моє існування й не підозрювали.  

 Але найбільше мене чомусь зачепили слова Міна. Про те, що він вважає мене своїм другом.  Раптом якась порожнеча утворилася між нами. Я хотіла стати для нього другом, і він нарешті назвав мене другом, але не зовсім цього хотіло моє серце. Мені стало цього мало. Я заплуталася. Я занадто жадібна? Мені й дружба його обернеться ще в невідомо чим.  

- Що таке? - здивовано запитав Джи Мін, схоже, щось прочитавши по моїй розчарованій пичці. - Ти ж сама сказала, що нас можна назвати друзями. 

- Я? 

 Спробувала змахнути розчарування зі свого обличчя. Ми все ближче підходили до школи. Попереду показалися знайомі персони. Двоє наших однокласників: Джун Гі та Джон Хон.  І, здається, вони помітили нас. 

- Ну, до мене додому приходила ти. 

- Так-а, - розгублено протягнула. - Я так говорила.  

 Невже він ні про що не здогадується? Невже не бачить, що подобається мені? Але, можливо, це на краще. Що буде, коли він здогадається? Що, якщо не відповість на мої почуття? Якщо посміється наді мною? А якщо вже здогадався? 

 Краєм ока стежила за однокласниками. Вони постійно отираються поруч із Міном. Джун Гі помахав рукою, дивлячись на нас. Мін махнув йому у відповідь.  

 О ні, вони йдуть до нас. 

- Мені потрібно, - проговорила, не бажаючи зустрічатися з ними зараз, - декуди забігти перед першим уроком. Я зовсім забула.  

 Мін уважно дивився на мене, і я нічого не могла прочитати в його погляді, спрямованому на мене. 

- Побачимося в класі, - промовила і посміхнулася, тікаючи. 

- Побачимося, - кивнув Джи Мін. 

 Я втекла. Мін напевно все зрозумів. Але ловити здивовані, цікаві погляди однокласників зовсім не хотілося. Вони і так побачили більше, ніж достатньо. 

 Першим запитанням, яким мене зустріла одна з однокласниць, що сиділа попереду мене, було: про що я розмовляла з Джи Міном? 

- Ні про що, - спробувала спокійно відповісти я. 

- Та й годі, - усміхнулася Бок Су, - я ж бачила, що ви йшли разом.  

 Ми не були особливо дружні з нею, але іноді спілкувалися. 

 Я уважно окинула її поглядом. Ні, вона не бачила, як Мін ніс мій рюкзак або як я його забирала. Бок Су була здивована і трохи іронічно налаштована. І все ж у її голосі відчувалася легка заздрість.  

- Ми просто зіткнулися дорогою до школи. 

- Ви живете в різних частинах міста. 

- Я не уточнювала, звідки він іде до школи. 

 Бок Су відчепилася від мене. Клас поступово заповнювався народом.  Мін прийшов одним з останніх. Я намагалася не звертати на нього увагу і поводитися як зазвичай. Два уроки пройшли спокійно.  

 Мені здавалося, що я роблю щось не так, щось неправильно. Я ігнорувала присутність Міна, але не могла ж просто так ні з того ні з сього підійти до нього і заговорити, поводитися так, немов ми справді друзі. 

 На перерві я вийшла з класу. Стояла в одному з коридорів недалеко від нашої аудиторії і дивилася у вікно, спостерігаючи за тим, що відбувалося у дворі. Власне, там нічого особливого й не відбувалося. Але так у мене була можливість подумати. 

 Чому я переживаю про те, що думатимуть однокласники? Я ж не вішаюся Міну на шию. І ми не почали зустрічатися. Ну подумаєш, Со Ран - найпопулярніша дівчина в нашій школі - кілька разів облила когось у їдальні шоколадним молоком за те, що нещасна похизувалася подругам, як вона «майже сходила» «майже на побачення» з Чон Джи Міном. Хоча, думаю, це була неправда.