Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

То була перша ластівка.

Того часу про телепатів твердили на всіх каналах.

Спочатку вона підозрювала.

Потім, після кількох перевірок, підозра змінилася впевненістю.

А кохання змінилося страхом.

Вона боялася його. Мати – свого сина. Боялася, що прочитає її думки, боялася, що вивідає її таємниці. Страх перед незрозумілим. Чужим.

Вона сама викликала відповідну службу. І відчула полегшення, коли вони підтвердили наявність телепатичних здібностей. І забрали його.

Я йшов, йшов геть, від вілли «Сонячна», від цієї жінки, що не була моєю матір'ю.

Однак це не мало значення.

Що, як і моя мати… віддала… сама… добровільно, і не відчуваючи при цьому нічого, крім полегшення.

Що, якщо з нею було ще гірше. Ця, принаймні, не ненавиділа свою дитину. Боялася – так, але не ненавиділа. Адже телепати можуть викликати й ненависть. Кому, як не мені – телепату це знати.

Витратити багато сил, енергії, часу, неодноразово порушити закон, тільки для того, щоб прочитати в голові рідної жінки те, що незліченну кількість разів уже читав у головах чужих людей.

Ні!

Я не заплямую образ матері. Нехай він залишиться таким, яким уявлявся в мріях самотньої дитини-телепата.

Нехай реальність ніколи не зганьбить його.

Навіть якщо реальність – істина.

А мрії – брехня.