Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Я вас уявляв геть інакшим, містере Норрелле, — відзначив сер Волтер. — Кажуть, ви практикуєте магію, принаймні мені так сказали (сподіваюся, сер, ви на мене не триматимете образи за ці слова). Адже Лондон заполонили незліченні лжеворожбити, котрі видурюють з людей гроші, бо обіцяють їм нездійсненні речі. Не знаю, можливо, ви навіть знайомі з тим Вінкулюсом, що має маленьку кабінку навпроти святого Христофора-ле-Стокса? Це найгірший з усіх. Ви ж певно маг-теоретик?

Сер Волтер заохотливо посміхнувся.

— Але мені ще казали, що ви хотіли мені щось запропонувати, сер.

М-р Норрелл перепросив у сера Волтера, але мусив підтвердити, що він і справді практикує магію. Судячи з виду, сер Волтер подивувався, і м-р Норрелл висловив щире сподівання, що таким зізнанням не зіпсував добру думку сера Волтера про нього.

— Ні-ні, в жодному разі, — чемно пробурмотів сер Волтер.

— Ви потрапили під вплив облудних переконань, — правив далі м-р Норрелл, — мовляв, усі маги-практики — обов’язково шарлатани. Її можна пояснити тим, що останні двісті років англійські маги в найбезсовісніший спосіб анічогісінько не робили. Я всього лиш удався до скромної демонстрації, як працює магія (що її люди в Йорку потім назвали приголомшливою), та повірте мені, сер Волтере, будь-який маг зі скромним обдаруванням впорався би не гірше за мене. Летаргійний сон, у який впала магія, позбавив нашу державу її найбільшої підтримки та зробив нас беззахисними. І моя мета — саме заповнити утворену прогалину. Може, іншим магам і не болить, коли знехтувано обов’язок, але я не такий. Я прийшов, сер Волтере, запропонувати вам свою поміч у подоланні нашої теперішньої скрути.

— Нашої теперішньої скрути? — перепитав сер Волтер. — Вам ідеться про війну? — Його дрібні чорні очі округлилися. — Мій любий містере Норрелле! Яке діло магам до війни? Або військовим — до магів? Я здається, чув про ваше чудо в Йорку і, сподіваюся, домогосподині лишилися ним удоволені, та я не дуже розумію, як можна застосувати магію на війні! Звісно, служиві часто брудняться, і навіть дуже, але зрештою, ви ж розумієте… — тут він засміявся, — вони мають чим зайнятися і чим перейматися.

Сердешний м-р Норрелл! Він же не знав що Дролайт розповідав, як нібито фейрі перепрали весь одяг, а тому був украй приголомшений. Він запевнив сера Волтера, що ніколи в житті не займався пранням (ні магічно, ні в будь-який інший спосіб), і натомість переповів, що він зробив насправді. Однак дивним чином попри здійснені ним магічні подвиги, від яких перехоплювало подих, м-р Норрелл описав їх, за своїм звичаєм, дуже сухо, і серу Волтеру здалося, ніби тисячі статуй у Йоркському соборі, які водночас заговорили, — це направду нудьга нудезна і йому пощастило, що в той момент він був так далеко від місця подій.

— Справді? — спитав він. — Що ж, це цікаво. Та я все одно не розумію, як…

Тієї ж миті хтось кашлянув, і сер Волтер змовк, немовби сподівався щось почути.

М-р Норрелл озирнувся. У найдальшому, найтемнішому закуті кімнати на диванчику лежала щільно закутана в білу шаль дівчина в білій сукні. Вона майже не ворушилася. Однією рукою притуляла хустинку до рота. Поза, непорушність — геть усе навіювало невідступні думки про біль та недугу.

М-р Норрелл був настільки впевнений у безлюдності того закутка, що мало не підскочив від раптової, немов за велінням чужих чарів, об’яви дівчини. Поки він її роздивлявся, юну леді пойняв напад кашлю, і поки він тривав, сер Волтер ніби не знаходив собі місця. Він не дивився на неї (блукаючи поглядом по решті кімнати). Взяв поруч зі столика якусь позолочену дрібничку, покрутив її у руках, обдивився зі споду та повернув її на місце. І нарешті кашлянув (лише один раз прочистив горло, немовби за компанію, немовби кашель — найприродніша у світі річ, немовби кашель ніколи, за жодних обставин, не викликав тривоги). Юна леді на диванчику нарешті відкашлялася і, заспокоївшись, знову завмерла, хоч її присутність у тому закутку видавало утруднене дихання.

Погляд м-ра Норрелла помандрував від дівчини до великої похмурої картини, під якою вона лежала, і він спробував пригадати, про що вів мову.

— Справа в шлюбі, — озвалася велична леді.

— Перепрошую, мадам, — не зрозумів м-р Норрелл.

Але дама тільки кивнула в бік картини й подарувала м-рові Норреллу поважний усміх.

Картина, під якою відпочивала юна леді, зображувала те саме, що й усі інші в кімнаті — Венецію. Англійські міста переважно збудовані на узвишшях; їхні вулиці біжать угору й униз, і м-рові Норреллу спало на думку, що зведена на морі Венеція має бути найпласкішим і водночас найхимернішим містом у цілому світі. І саме рівнинність цього пейзажу перетворювала картину на вправу з малювання перспективи; статуї, колони, бані, палаци, церкви тягнулися в далечінь, де врешті-решт зустрічали неозоре й меланхолійне небо, поки море, чиї хвилі плюскотіли об стіни споруд, повнилось позолоченими, вигадливо різьбленими барками, які нагадували туфлі дам у жалобі.

— Тут зображено символічний шлюб Венеції та Адріатики, — пояснила леді (вочевидь, ніхто інша як місис Вінтертаун). — Дивовижна італійська церемонія. Всі картини, які ви тут бачите, придбав покійний містер Вінтертаун під час подорожі на континент; і він мені їх подарував, коли ми побралися. Маляра — італійця — в Англії тоді не знали. Пізніше, набравшись сміливості в ролі протеже містера Вінтертауна, він переїхав до Лондона[58].

Говорила дама так само поважно, як і виглядала. Після кожного речення, вона робила паузу, аби м-р Норрелл посмакував отриманими відомостями.

— А коли одружиться моя ненаглядна Емма, — продовжила вона, — ці картини стануть моїм весільним подарунком для неї та сера Волтера.

М-р Норрелл запитав, чи скоро мають намір побратися міс Вінтертаун і сер Волтер.

— За десять днів! — тріумфально проголосила місис Вінтертаун.

М-р Норрелл привітав їх із такої нагоди.

— Ви ж маг, сер? — запитала місис Вінтертаун. — Мені прикро це чути, бо це рід занять, який в мене викликає особливу неприязнь. — І з цими словами вона так уп’ялась поглядом у м-ра Норрелла, немовби саме через її осуд він умить зречеться магії та візьметься до якогось іншого діла.

М-р Норрелл змовчав, і дама звернулася до свого майбутнього зятя:

— Моя мачуха, сер Волтере, дуже вірила одному магу. По смерті батька він достоту оселився в нашому домі. Ви йдете в порожню, на ваше глибоке переконання, кімнату, аж там ховається маг, прикрившись шторою. Або просто спить на дивані, не скидаючи брудних чобіт. Його батько чинив шкури, і низьке походження мага проявлялося в усьому, за що би він не брався. Мав довгі чорні патли, якесь собаче