Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Коли я почула ще одні, проте вже швидкі кроки, наче хто біг, аж щелепу звело. Але коли у дверях з’явився Кіан, мені від серця відлягло, я відкинула биту й сперлася на одвірок. У нього був такий вигляд, наче він по дорозі втрапив в ураган. Його чорні очі аж блищали від переляку, а погляд бігав по мені й по чоловіку на підлозі, який намагався встати, але щось виходило в нього не дуже. 

Кіан спочатку хотів щось сказати, а потім закрив рота й підкликав когось, хто підбігав ззаду, щоб той забрав чоловіка. Поки того в'язали, сам безпардонно всадив мене на ліжко й присів переді мною, щоб оглянути поранення. 

Боліло, виявляється, нестерпно. 

— Їдемо в лікарню, Вів. Куля ледь зачепила, але йде кров, може бути інфекція абощо.  

Я схопилася пальцями за його плече й схилилася нижче, наче хотіла мати переконливіший вигляд, але насправді від болю й думки про кров мене починало нудити. 

Кіан підняв голову, і його чорні очі аж прошили мене. 

— Не намагайся навіть, ми однаково їдемо в лікарню. Десь у тебе тут є аптечка? Щось стерильне? Треба перев’язати. 

— Десь має бути. Виникнуть питання, Кіане, — мляво пробурмотіла я, але голос однаково кілька разів здригнувся. 

— Ти бліда, наче смерть. Спенсере, знайди аптечку, будь ласка, тільки швидше. Або якусь чисту тканину. 

Спенсер, один з тих, хто припхався з Кіаном, швидко зорієнтувався й за мить притягнув аптечку. Я навіть не знала, де вона лежить, а коли щось боліло, я скніла Лукасові. 

Кіан розірвав бинт і, обережно тримаючи мою ногу у вертикальному положенні, став перев'язувати її. Я заплющила очі й просто намагалася контрольовано глибоко дихати. Його пальці були теплими на моїй шкірі, але рана боліла пекельно. 

І навіть слова не мовив, навіть не покепкував з того, що я страшенно боюся крові. А він же це напевно зрозумів. 

— Ти кращий за будь-якого лікаря, Кіане, — мій голос прозвучав незвично хрипко, але той однаково всміхнувся, кинувши на мене погляд чорних очей. І саме тоді я помітила маленькі ямочки на його щоках. 

Віддавши кілька наказів хлопцям, які приїхали з ним, він обережно підняв мене, тримаючи під руки та за спину. Я обхопила його за шию, похитуючись на ногах. 

— Давай я понесу до машини, — дивлячись на мене, певно, геть бліду й розпатлану, запропонував Кіан.  

— Я можу ходити, не треба показувати всім, що я на межі життя й смерті.  

Ми вийшли з квартири. Я лише кинула останній погляд на того, хто пробрався до мене в дім. Коли стріляла, не було сильно шансу розгледіти. Його підняли на ноги, але він однаково похитувався. В одну мить ми перетнулися поглядами, і його безбарвні очі налякали мене більше, аніж закривавлена гомілка. Йому стягнули руки, зброї теж не було видно ніде. 

— Думаю, не зовсім вчасно, але… — ми повільно спустилися й вийшли у двір. Я побачила свого Міллі, а поряд ще дві невідомі машини. Кіан попрямував до жовтого челленджера, а я намагалася не так сильно тремтіти, стрибаючи поряд. — Хіба так важко було дочекатися на мене? Якби ми приїхали всі разом, то він навряд би поліз ще раз. 

— Він не мав наміру мене вбивати, — скривившись, наче прожувавши кисле яблуко, відказала я. — Так, у нього був пістолет напоготові, але думаю, він просто раніше помітив мою зброю й, оскільки сам вліз до квартири, вирішив вистрілити першим. Поліція вже була тут? 

— Так, твоя сусідка викликала. Катріна часто відслідковує виклики, то й повідомила мене. Але… я подумав, що ти весь час була вдома, а статися могло все, що завгодно, тому телефонував, — він обережно всадив мене на заднє сидіння, умостивши мою ногу вертикально, а сам скочив за кермо. Мені, попри спеку, стало страшенно холодно. Я глянула на маківку Кіана, а затим перевела погляд на свою ногу, стримуючи бажання потягнутися до поранення й помацати його. — Але ти однаково безрозсудне дівчисько, Вів’єн. 

— Хто б казав. Ти теж не надто обачний як для сина великого й могутнього… 

Він фиркнув так гучно, що я речення не договорила. До самої лікарні ми не розмовляли. Судячи з насупленого мовчання Кіана, він думав про щось своє, а я мріяла скоріше пережити екзекуцію в лікарні й десь таки нормально відіспатися. 

Ох, а ще ж треба було розповісти йому про все, що я нашкребла в порту. 

До лікарні ми під’їхали швидко, і Кіан знову згріб мене й віддав у руки страшнючому лікарю з почервонілими (мабуть, від недосипу — як я його розумію!) очима. А оскільки лікар не ставив жодних зайвих питань, я припустила, що він, мабуть, з Кіаном добре знайомий. 

Куля справді пройшла збоку, кістку, м’язів, судин не зачепило, лише шкіру, тому мені, у певному сенсі, мабуть, пощастило. Мені навіть дали чарівну пігулку, яка зняла біль та набряк. 

Інша справа — заїзд за три дні. 

Кіан увесь цей час чекав в особистому кабінеті лікаря, діставши звідкілясь ноутбук і начепивши окуляри на носа. Побачивши його, я демонстративно вигнула брову, а він відклав усе з колін, зіп'явся на ноги й, забравши мене з рук медбрата, усадив на своє місце. 

Я позіхнула. 

— А тепер вези мене додому, інквізиторе. 

Він спочатку глянув на мене здивовано, затим сунув руки в кишені й розплився в знущальній посмішці. 

І я згадала, чому казала, що ненавиділа його. 

Але в мене правда не зоставалося сил ні на що, і я була ладна лягти спати просто за широким столом, устеленим м'якими папірцями. 

— Хіба що до мене додому. 

Я втомлено глянула на нього, підперши підборіддя долонею.

— А до Лукаса можна? 

— В той старий гараж точно не можна, Віві. 

— Зануда. Вези до мене додому. 

Кіан підійшов ближче, сперся руками стіл і глянув на мене цілком серйозно. Якби я не хотіла спати, то, мабуть, уже втислася в стільчик, але сонливість робила мене невразливою.

— Лікар дозволив забрати тебе додому, але з обов'язковими перев'язками, які ти сама собі робити точно не будеш. Це по-перше. По-друге, у тебе вдома вчинили розгардіяш, не факт, що не вбили б, якби підвернулася можливість, а твоє переконання у зворотному лише переконання, Ві. І в гаражі Лукаса навряд безпечніше. А по-третє, — він зробив зупинку, наче задумався. — Навряд хтось подбає про тебе краще, аніж я.