Читати книгу - "Що сказала бабця-ворожка?, Rada Lia"

Максим знову з'явився під ранок. Цього разу на нього вже чекала не одна Аня. В іншій кімнаті не могла заснути його мама. Коли почувся стукіт вхідних дверей, розпатлана та знервована жінка вискочила зі своєї кімнати.

— Боже ж милостивий! — вигукнула Тетяна Петрівна, побачивши свого сина, який рачки стояв в коридорі й щось шукав на підлозі.

— Ти що ж п'яний прийшов? Так я тебе виховувала?

Максим лиш відмахнувся й почав знімати туфлі. Це в нього виходило погано. Чоловіка хитало в усі сторони:

— Тс-с-с-с, — він приклав пальця до губ. — Тихенько будь і не кричи.

— Що? — свекруха підлетіла до нього й дала потиличника. — А ну швидко роздягайся і спати. Ми з тобою вранці поговоримо.

Аня ж притулилася спиною до двірного отвору у кімнату й мовчки спостерігала. Дівчина нахмурилася. Її погляд палав. Хіба для такого життя вона змінила свою реальність?

Вранці свекруха за своєю старою звичкою увірвалася до кімнати сина з невісткою. Та цього разу не Аня була об'єктом її гніву.

— Ану вставай, — загрозливо нависла над ліжком жінка й штурхонула Максима в плече.

— Ой, ну мам, — почав відмахуватися той, — ну дай поспати.

— Я тебе зараз посплю. Я тебе так посплю, що мало не покажеться, — одним помахом своїх дебелих рук жінка зірвала з Максима, а заодно і з Ані ковдру. — Ох ти ж сволота! — продовжила кричати вона й потягнула сина за руки. — Значить воно в карти грає, а? 

— Ну мам — це було всього один раз, — прикриваючись від розлюченої жінки руками, намагався виправдатись сонний Максим.

«А жіночі смердючі парфуми також були один раз?» — подумала Аня й пішла збиратися. Спокійно, не звертаючи увагу на весь цей спектакль, вона попрямувала на роботу.

«Як бути? — розмірковувала Аня, розвішуючи одяг у потрібній послідовності на вітрині магазину. — Назад до Богдана в мене повернутися можливості немає. Та жити з людиною, яка вже один раз схопила мене за горло, частенько випиває та ще й в карти грає — погана ідея. Мабуть, доведеться розлучатися, — сльоза з її ока капнула прямо на шкіряний піджак. — Невже я змінила реальність, щоб прожити тут в цілковитій самотності та без рідних мені людей? Ну навіщо я послухалася тієї ворожки?»

Ніби відчуваючи її стан, покупці до магазину майже не заходили, що ще більше погіршувало настрій дівчини.

Побачивши, що білявка ледь не плаче, до неї підійшла Зіна Петрівна:

— Аню, в тебе щось сталося?

Дівчина лиш заперечно похитала головою. 

— Я ж бачу, що в тебе очі на мокрому місці, — жінка співчутливо на неї поглянула й доторкнулася до її руки. — Не подумай, що я лізу не у свої справи, але чому ти це терпиш?

— Що це? — підняла почервонілі очі на жінку Аня.

— Я ж бачила твої синці. Нащо ти з ним живеш?

— В якому сенсі? — здивувалася білявка. 

Зіна Петрівна зітхнула:

— Аню, я розумію, що тобі страшно, що міняти своє життя й починати все заново важко. Тому ти заперечуєш очевидне. Однак я ж не дурна. Ти регулярно десь спотикаєшся, падаєш, за щось чіпляєшся. За останні пів року я вже двічі бачила тебе з синцем на вилиці, бо ти дверима вдарила себе по обличчю. Разів з п'ять я помічала синці в тебе на руках чи на ключиці, які ти стверджувала, що набила об одвірок. Хоча там добре було видно слід від пальця. І ти постійно приходиш без настрою. А скільки разів я заставала тебе, коли ти плакала, то й не порахувати.

— Справді? — Аня здивувалася й водночас напружилася. Максим так наполегливо доводив й клявся, що він би ніколи її не скривдив. Невже насправді чоловік таки бив Аню з цієї реальності? 

— Анічка, таке не можна терпіти. Треба відразу кидати такого чоловіка й починати нове життя. І чим скоріше ти це зробиш, тим краще для тебе.

Білявка мовчки дивилась на власницю магазину.

— Ну що ж, — зітхнула та. — Я не буду нав'язувати свою думку. Ти доросла жінка й сама знаєш як тобі чинити, — вона повернулася й повільно пішла на вихід.

— Зіна Петрівна, — крикнула дівчина їй навздогін. Коли та повернулася, Аня посміхнулася й промовила. — Дякую вам. Справді. 

Жінка кивнула й пішла з магазину.

Посмішка повільно сповзла з обличчя Ані. Вона швидко зачинила двері й поспішила додому. Чим ближче була дев'ятиповерхівка, де вона жила, тим більш лячно їй було. Дівчина почала тремтіли як кленовий листочок, що восени падає з дерева. Враз біля під'їзду показалася тінь. Аня зупинилася як вкопана. Тінь відділилася від стіни й попрямувала їй назустріч. Паніка охопила серце дівчини. Вона різко повернулася й побігла в протилежну від будинку сторону. Позаду почулося тупотіння. Хтось біг за нею слідом.

— Аня стій, Чуєш? Зупинися! — Чоловік схопив її за руку й розвернув обличчям до себе. Дівчина закрила очі від страху й відкрила рот, щоб голосно закричати.

— Та заспокойся ти, — знову повторив він. — Це ж я, Максим. Я вийшов зустріти тебе, щоб ти не боялася.

— Максим? — білявка обережно відкрила спочатку ліве, а потім праве око. — Це справді ти! — вона зітхнула з полегшенням. — Ну й налякав же ти мене! — враз напала на нього. — Чого підкрадаєшся?

— Ну, а як по-іншому? — винувато знизав плечима чоловік. — Слухавку ти не береш, а з роботи мала повернутися ще годину тому. От я й чекаю. 

— Дивно, що ти сьогодні тверезий і не під ранок, — зло промовила Аня, яка вже встигла оговтатися від переляку, й попрямувала додому. Максим поспішив за нею.

Там на них вже чекала Тетяна Петрівна. 

— Анічка, — розпливлася вона у посмішці. — Ти повернулася.

Її поведінка насторожувала.

— Роздягайтеся і мерщій на кухню, — наказала свекруха й пішла по коридору поперед ними, активно крутячи широкими стегнами. — Я зараз борщику вам насиплю й котлеток покладу. А ще я пам'ятаю, що Анічка любить сир, тож… — вона показала товстим пальцем на тацю зі свіжоспеченими ватрушками.

«Що тут відбувається?» — Аня лиш переводила погляд з Максима на Тетяну Петрівну.