Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Добре, — машинально відповіла я. Пильні очі звузилися, і я ковтнула. — Ну, трохи хвилююся.

— Більше схоже, що тебе щось сильно лякає.

Нове життя і необхідність до нього звикати.

Коли я не відповіла, дідусь схилив голову набік.

— Я — Олаф, маг, — представився він. — Допоможу тобі знайти свій шлях через медитації. Проте сьогодні ми просто познайомимося поближче.

— Що ви хочете дізнатися? — зітхнула я. — Лейф сказав, що вже знає усе про моє життя.

— Мене не цікавить твоя біографія, — підняв білі брови Олаф. — Мене цікавиш ти.

З цими словами він витягнув з-за пазухи шкіряний мішечок на зав’язках. 

— Побачимо, що про тебе повідають руни. Витягни три руни.

Я ковтнула, перш ніж опустити руку всередину.

Щойно кінчики пальців торкнулися гладеньких кам’яних плашок, мене ніби струмом ударило. Відчувши, як відгукується сила, я мимоволі здригнулася. Вона пульсувала, множилась і заявляла про себе так голосно, ніби надто довго мовчала. Олаф примружився, але промовчав.

— Що нам розкаже твоє минуле? — пробурмотів він, поки я водила пальцями по зображеннях рун всередині мішечка. Коли я дістала одну і поклала на хустину між нами, він хмикнув.

— Перевернута Райдо. Нічого нового...

— Вибачте, — обережно поцікавилась я, — ви не могли б пояснити? Я не вмію їх читати.

Дідусь похитав головою, але відповів:

— Щоб зрозуміти руни, не треба їх читати. Це не алфавіт. Твій шлях по Іггдрасілю був перекритий, як і життєвий шлях.

Він раптом підняв на мене очі.

— Ти сама їх перекрила?

Ого. А він дійсно знається на своїй справі.

Я кивнула, а він похитав головою, незадоволений.

— Враховуючи обставини, тобі пощастило, що ти досі жива.

Він кивнув, пропонуючи дістати наступну руну. Поки я перебирала камінці, Олаф не відривався від мого обличчя. Здавалося, він намагався зазирнути в саму душу. Лише коли я простягнула йому нову плашку, він відвів погляд.

— Хагал. Знову нічого цікавого. І так зрозуміло, що ти будуєш нове життя на руїнах старого.

Поки діставала руну, що мала сповістити про моє майбутнє, з мішечка випадково випала ще одна плашка. Я здивовано завмерла, а от Олаф різко схилився вниз, ніби цього й чекав. Руна в моїй руці його не цікавила. Всю увагу він направив на ту, що випала сама.

— Порожня, — пробурмотіла я, і собі схилившись.

— Нова доля, — несподівано радісно оголосив дідусь. Його голос затремтів від хвилювання. 

— Хіба не очевидно, що у мене буде нова доля? Я ж була звичайною людиною, як і всі валькірії тут? — спантеличено спитала я.

— Хе-хе, — посміхнувся він у довгі білі вуса. — Так, та не так. Хіба кожна валькірія може сама вирішувати свою долю? Хіба підкоряється їй доля? Руна Одіна не скаже багато, але скаже головне.

— І що ж головне? — спитала я. Дихати чомусь стало важко, хоча в володіннях Олафа стояла приємна прохолода.

Зненацька двері за моєю спиною відчинились. Я підскочила від несподіванки, а Олаф, крекчучи, одразу підвівся.

— Вітаю в моїй скромній обителі, Вьор, наймудріша серед богинь.

Округливши очі, я швидко озирнулась через плече. І зустрілась поглядом з синіми, мов волошки, очима богині. Першої богині, з якою я мала змогу познайомитися.

Навіть не почувши ім’я, я б і сама здогадалася, яка саме богиня переді мною. Її довге золотаве волосся було розпущеним, і в ньому, мов стрічки, вилися зелені гілочки верби. Біла сукня нагадувала серпанок, просякнутий світлом. Обличчя — таке молоде і квітуче, що я одразу пригадала будинок неподалік від центральної площі Асгарду. Той, що вкритий плющем і з зеленими ставнями.

— Вітаю, Олафе.

Зачувши ніжний мелодійний голос богині, я нарешті звелась на ноги. Вьор говорила до мого вчителя, але не відривала зацікавленого погляду від мене. Я ніяково зціпила руки в замок від такої уваги.

— У тебе нова учениця? — спитала вона, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Так, — кивнув Олаф. — Це Єва.

Сині очі богині блиснули.

— Учениці-валькірії — рідкість у наші часи, — наспівуючи, промовила вона.

Я що — єдина учениця в усьому домі? Ні Інгрід, ні Асгейр про це не згадували...

Помітивши моє здивування, Вьор лагідно посміхнулась.

— Не бійся, дитя. Дай мені руку.

Не чекаючи згоди, вона першою простягнула до мене руку долонею догори. Я зам’ялася, але Олаф збоку кивнув, підбадьорюючи. Тоді я простягнула свою у відповідь.

Щойно наші руки торкнулися одна одної, Вьор різко обхопила мою долоню. Я зойкнула від несподіванки. Волошкові очі розширилися, немов блюдця, затягуючи мене в безодню. Світло в приміщенні потьмяніло, а навколо нас із богинею приглушеним гулом пронеслася низка слів. Я не могла розібрати їх суть, не могла вхопитися за них. Вони вислизали з розуму, як вода просочується крізь пальці.