Читати книгу - "Місце для дракона"

очей, але довкола панувала тиша, кудись поділися ворони, а комашня, що зривалася у повітря з-під ніг, дзумріла якось приглушено, немов не тут, поруч, а десь далеко. Час від часу вистрілювала суха гілка, а уламок її стрибав набік, і тоді кущі здригалися, а з них вилітали дрібні мушки. Як і тоді, жалібно квилила кватирка у будівлі, і капітан запитально зиркнув на вчителя, прислухаючись до того квиління. Учитель пояснив, звідки воно долинає, капітан кивнув і попросив показати, де поховані розстріляні семінаристи. Уся та історія скидалася йому на байку. Про те, що розстріли відбувалися у червні і липні 1941 року по всій Україні, він знав. Чекісти перед наступом німців скрупульозно зачищали тюрми з політичними в’язнями, про це були документи і безліч свідчень, опублікованих уже під час війни в окупаційній пресі та за кордоном. Була навіть кінохроніка. А от про масові розстріли уже по війні… такого Королюк не чув. Але враження свого не міг приховати, коли побачив той виразний квадрат низенької прибитої мурави, що виділявся посеред розбуялої рослинності, серед високого до колін пирію, величезних лопухів і гордого будяччя. Такий самий квадрат йому уже доводилося бачити у Івано-Франківську на центральному цвинтарі. Там були поховані жертви 1941 року.

Капітан вийняв фотоапарат з футляра і зробив кілька знимків. Учитель стояв поруч, він не мав жодного бажання зав’язувати розмову з кагебістом і лише чемно відповідав на усі запитання. Погляд його упав на лінію електропередач, яка тяглася простісінько над могилою і – далі над гаражами. Як це він її раніше не помітив? Треба обов’язково зазначити на карті.

Відтак капітан рушив до будівлі. Всередині нічого не змінилося, хоча ні – під стіною валялося кілька пляшок пива. Раніше їх не було, отже учні і справді влаштували екскурсію. Капітан мовчки похитав головою і зітхнув. Вони поволі переходили з кімнати до кімнати, але всюди їх чекали лише купи битого брухту, аж поки погляд капітана не впав на дерев’яні сходи, що вели кудись нагору.

– Як ви гадаєте? Що там?

– Мабуть, стрих.

– Ви туди не зазирали?

– Ми ж шукали м’яча. Він не міг туди залетіти.

– Хтозна, – стенув плечима капітан і запалив цигарку. – А що як нам піднятися туди?

– Не знаю, в якому стані ці сходи… та й перекриття дерев’яне… може, протрухло…

– Нічого, ми обережно.

І він сміливо подався до сходів, а вчитель слухняно посунув за ним. Сходи рипіли і потріскували, капітан намагався ставити ноги на краї сходинок, учитель робив те саме, відчуваючи, як тривога усе наростає і наростає. Він навіть добув з кишені пігулку валідолу і поклав під язик. В голові стукали молоточки, тиск відчутно піднімався.

То й справді був стрих, доволі просторий, тут також лежали дошки, уламки меблів, а ще різне лахміття, в якому можна було упізнати старі чорні сутани, штани, пояси, черевики, траплялися і старі здуті м’ячі. Учитель підняв одного з них, то був такий самий м’яч, як і той, якого хтось викинув їм з-поза муру, тільки пробитий.

– Вони тут таки справді грали у футбол, – сказав капітан. – І м’яч такий самий. Хтось вирішив з вами пожартувати.

– Якби ж то тільки зі мною.

– А ото… гляньте… що там? – показав у куток, де щось чорніло.

Учитель поправив окуляри, хоча це мало допомогло, бо в кутку панувала темрява. Але капітан підготувався як належиться – вийняв маленького ліхтарика і спрямував світло у кут. Тепер можна було упізнати стару дерев’яну скриню, вкриту густим пилом. Підійшовши ближче, обоє змушені були зігнутися, бо у цьому місці дах знижувався, капітан уважно обстежив скриню і здивовано промовив:

– Тут така пилюка, що схоже до неї не торкалися роками.

– Чому це вас дивує?

– Людська цікавість не має меж. Невже ви думаєте, що сюди окрім нас більше ніхто не проникав? Спробуйте підняти віко, а я буду світити.

Така місія вчителеві не припала до смаку, але він не сперечався і потягнув віко догори, проте щось його не пускало, хоча жодного замка видно не було.

– Що там таке?

– Щось не пускає… таке враження… що… – Учитель випростався і вдарився головою в балку.

– Ану ви тепер світіть.

Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся – віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок-два, щоб не стояти зігнутим, вийняв з-під пахви пістолета і скомандував:

– Ану вилазь!

– Ви що – думаєте… там хтось є? – здивувався вчитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.

– А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! – Але зі скрині не видобулося ані звуку. – Рахую до трьох!

– Може, не треба? – торкнувся його плеча вчитель.

– То хай вилізе. Раз… – Тиша панувала така, що вчителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. – Два…

– Слухайте… – проказав учитель. – Він справді збирається стріляти! Він не жартує!

– Три!.. – сказав капітан, але не вистрілив. Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного вчителя, мовби питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.

– Ось вам усі ті крадіжки… – сказав капітан.

Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.

– Куди? – перепинив його капітан. – Речовий доказ.

– Вам мало цих? А я за цей м’яч відповідаю. Ось бачите: інвентарний номер… три, вісім…

– Та добре… Ану ще присвітіть.

Капітан попорався у скрині, але не виявив більше нічого понад те, що вони уже побачили.

– Напевно, той ваш дідок божевільний, – сказав учителеві. – Краде речі і зносить сюди. А натомість підкидає непотріб.

– Але ж ви самі бачили, що скриня вкрита багаторічним пилом.

– Не знаю, як це йому вдалося відкрити скриню, не торкаючись руками… Але факт є факт… Тепер світіть, куди я буду показувати, а я оце все сфотографую.

Фотоапарат клацав і клацав, зблискуючи спалахом, а вчитель відчував, як його починає морозити