Читати книгу - "Полум'яна 3, Маїра Цибуліна"

А герцог Ештон продовжив спостерігати за маленьким хлопчиком. Він був такий схожий на нього, коли був також п'ятирічною дитиною. Чорні великі очі гордо виблискували з-під опущених вій. Довге волосся, кольору вороного крила, розтріпалося на вітрі, як і його власне. Біля малюка поралася жінка, мабуть, його мати. Вона одягла на його долоні рукавички, правда, Річард помітив, що вони були настільки тоненькими для такої холоднечі, що навряд чи зігріли б бідолаху. Мати хлопчика це зрозуміла, тому присіла біля нього навпочіпки й почала розтирати замерзлі маленькі пальчики, зігріваючи їх у своїх руках, час від часу зігріваючи також їх і теплим диханням. Жінка була одягнена в сіре, ношене пальто, кепка того ж кольору робила її ще непоказнішою, ніж вона була насправді. Ще одна сіра істота у цьому сірому світі холодів та морозів. Бідолашна належала до цього світу злиднів, тому як ніхто інший спокійно вписалася в цю непроглядну сірість буднів і вулиць. А ось Річард у своєму дорогому одязі був схожий на самого короля, який випадково забрів у цю Богом забуту глухомань. Це розуміли й ті рідкісні перехожі, які зупинилися, щоб подивитись на таке рідкісне видовище, як сонячне затемнення. Адже не кожен день вони бачили таку шикарну карету і таких одягнених у прах аристократів, якими були він з маркізою Ботем.

До хлопчика та жінки підійшов чоловік. Він виявився священником. Щось тихо промовивши їм, він рушив вулицею далі. Жінка, вставши з колін, взяла хлопчика за руку і пішла за чоловіком. Мабуть, вона була його дружиною. А це маля було його сином.

- Мілорде, вибачте мені, нахабі, - почув Річард чоловічий голос з боку карети. – Але коні вже змерзли. Дивіться, як копитами б'ють, бідолахи.

- Так-так, звичайно, - відповів він, подивившись на кучера. - Я вже йду. А ти випадково не знаєш ту дивну пару? - спитав Річард, вказавши рукою на священника та його родину.

- Ну як їх не знати! - мовив швидко чоловік, кутаючись у хутряне пальто і стукаючи черевиками об крижану землю, щоб хоч якось зігріти промерзлі пальці ніг. – Це батько Гаврилій та його дружина із сином.

«Батько Гаврилій?! - Герцог Ештон напружився від почутого імені. – Так само як і той, що мав повінчати нас із Кеті».

- Дивна пара, так? – продовжував тим часом кучер. – Усі так вважають, коли їх бачать. Місцеві за очі їх звуть красуня та чудовисько!

- Дивно, але щось я не помітив, що ця жінка блищить красою. Вона, ідеально підходить на роль дружини священника, хочу замітити, така ж блякла і сіра.

- Ну що ви, мілорде! Місис Стокмі, хоч і не блищить красою, але потворою її ні як не назвеш. Звичайно, бідолаха одягнена, як жебрачка. Адже живуть вони у злиднях. Щоправда, отець Гаврилій так не вважає. Він, як й усі вірянини й священнослужителі, вважає, що всі священники повинні жити, як Ісус Христос, тобто...

- Тобто вести злиденне існування або краще сказати, животіти, - перебив чоловіка Річард.

- Смиренне існування без різних спокус буде правильніше, мілорде, - додав той.

- А хлопець - їхній син?

- Так, мілорде. Щоправда, за очі подейкують, що він, ну, аж ніяк не дитина отця Гаврилія.

- Невже? І чому всі так гадають?

- А ви не бачили нашого батюшку? Ні шкіри, ні пики. Такий довгий, худий з довгим носом і рудим волоссям. Шкіра смаглява, жовта. А Роббі хоч і світлошкірий, як місис Стокмі, але зовсім на неї не схожий. І дивно, що очі у шибеника чорні, тоді як у матінки – зелені, а у батюшки – блакитні. До того ж волосся у хлопця чорне, як смола. Скажіть мені на милість, лорде Ештоне, звідки у рудоволосої пари може бути чорнява дитина.

- А що місис Стокмі також рудоволоса? - обережно запитав Річард, затамувавши подих, чекаючи відповіді.

- Так, - підтвердив ствердно кучер. - Щоправда, ніхто на власні очі цього не бачив, бо місис Стокмі на людях ніколи не знімає чепчик. Але наша Пеггі каже, що одного разу бачила, як руда прядка виглянула з-під головного убору Дороті Стокмі. З того часу всі й вважають, що і дружина отця Гаврилія також рудоволоса.

Серце Річарда стало шалено битися відразу після слів мужика про те, що мати хлопчика має зелені очі. А після останніх слів, що батьки Роббі обидва руді, йому взагалі стало нічим дихати. Він стягнув хутряну шапку з голови й розстебнув пальто, а потім камзол. Йому стало так жарко, що він одразу забув про морози, що панували на вулиці.

«Це ще нічого не означає, Річі. Заспокойся. Місис Стокмі – не твоя Кеті. Та й Кеті взагалі вже давно не твоя, якщо вона колись і була твоєю. Схожість малюка з тобою ще нічого не означає. Досить себе мучити! Припини це негайно! Викинь це зі своєї голови! Не смій навіть думати про неї, дурню!»

- А скільки дитині років? – поцікавився герцог, навіть не помітивши, з яким хвилюванням чекає на відповідь.

- Десь п'ять, мілорде.

Річард напружився від цього.

- А отець Гаврилій місцевий? Я маю на увазі – він тут народився?

- Так, сер. Він місцевий. Він тут народився. А ось місис Стокмі не з цих країв. Батько Гаврилій привіз її аж із самої Англії. Ну, так подейкують. Місис Дороті вперше побачили тут уже вагітною. І Роберт народився тут.

- І коли містер Стокмі привіз сюди свою дружину?

- Приблизно п'ять із половиною років тому, мілорде. Якщо я вірно рахую.