Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

А відтак береться мене роздягати.

Поза всякими сумнівами, це частина звичайних ранкових процедур, але я паленію від сорому. Хоча це й не моє тіло, я почуваюся приниженим через те, яке воно. Мені огидні жирні складки, що звисають зі стегон, те, як вони труться одна об одну, коли я рухаюся.

Я намагаюся витурити мого помагача геть, але намарно.

— Мілорде, ви не зможете… — Він затинається, обережно добираючи слова. — …Вам буде важко зайти до ванни самотужки. І вийти також.

Мені кортить сказати йому, щоб він забирався під три чорти, щоб дав мені спокій, але він, авжеж, має рацію.

Міцно замружуюся й киваю, зголошуючись.

Упевненими рухами він розстібає піжамну куртку й стягає з мене штани, по черзі піднімаючи мої ноги, щоб я, бува, не заплутався в холошах. За кілька секунд я вже в чому мати привела, а мій помічник шанобливо відступає на крок.

Розплющую очі й виявляю, що просто переді мною на стіні височезне, на повний зріст, свічадо. Я наче якась гротескна карикатура на людину, шкіра моя жовтава й набрякла, з-під кудлатого волосся в паху визирає млявий пеніс.

Від огиди й приниження я мимоволі схлипую.

На обличчі камердинера з’являється подив, а відтак — лише на мить — утіха. Але цей прояв неприхованих емоцій швидкоплинний.

Він квапливо підступається до мене й допомагає зайти до ванни.

Я пам’ятаю, з якою насолодою опускався в гарячу воду, коли був Беллом, але зараз нічого такого не відчуваю. Моя надмірна вага означає, що радість від купання в теплій воді затьмарюється приниженням, адже з ванни доведеться вибиратися.

— Можна починати ранкові доповіді, лорде Рейвенкорт? — питає мій помічник.

Знерухомівши у ванні, я хитаю головою, сподіваючись, що він таки піде геть.

— На сьогодні заплановані полювання й прогулянка лісом. Дозвольте спитати, чи…

Знову хитаю головою, утупившись у воду. Скільки ще мені це терпіти?

— Дуже добре, тоді залишаються тільки призначені заздалегідь зустрічі.

— Скасуйте їх, — кажу стиха. — Скасуйте їх усі.

— Навіть зустріч із леді Гардкасл, мілорде?

Уперше зустрічаюся поглядом із зеленими очима камердинера. Моровий Лікар стверджував, що, задля того щоб вибратися з маєтку, я маю знайти вбивцю. Хіба ж є хтось, хто здатний утаємничити мене в усі секрети цього обійстя ліпше, ніж його хазяйка?

— Ні, цю не скасовуйте, — кажу я. — Нагадайте-но лишень, де ми з нею зустрічаємося.

— У вашій вітальні, мілорде. Чи, може, ви хочете змінити місце?

— Ні, хай буде вітальня.

— Буде зроблено, мілорде.

Завершивши зі справами, мій помічник вклоняється і йде, полишивши мене борсатися у власних стражданнях.

Заплющивши очі, я відкидаю голову на край ванни й намагаюся збагнути, що тут відбувається. Душа, що поневіряється за межами тіла, для когось означатиме смерть, але я розумію: навколо мене зовсім не той світ. У пеклі було б куди менше челяді, а меблювання набагато гарніше. До того ж важко судити чоловіка, позбавленого гріхів.

Ні, я живий, хоча в якомусь незрозумілому стані. Це щось, схоже на смерть, але неабияк підступніше, і я тут не сам. Моровий Лікар стверджував, що за право втекти з Блекгіту змагаються троє. Може, Лакей, який залишив мені мертвого кроля, також тут у пастці, він такий самий бранець, як і я? Це пояснило б, чому він намагається залякати мене. Урешті-решт, важко виграти в перегонах, якщо боїшся того, що чекає тебе на фініші. Можливо, саме це і є розвага Морового Лікаря — нацьковувати нас одне на одного, наче напівголодних псів на собачих боях…

«А може, до його слів варто дослухатися».

— А от і травма заговорила, — бурмочу, зачувши цей голос. — Я ж бо вже думав, що вона залишилася Беллові…

І одразу ж розумію, що збрехав. Мій зв’язок з цим внутрішнім голосом того ж ґатунку, що й зв’язок з Моровим Лікарем і Лакеєм. Я відчуваю, що нас поєднує якась історія, хоча й не пам’ятаю, яка саме. Вони невіддільна частина всього, що зі мною відбувається, частинки мозаїки, яку я намагаюся скласти докупи. Друзі вони чи вороги, я не знаю напевне, але хай там чим є насправді цей голос, він досі жодного разу не підвів мене.

Але навіть якщо так, більш ніж наївно покладатися на власного тюремника. Думка про те, що все це завершиться, якщо я знайду вбивцю, здається мені безглуздою. Хай там якими є справжні наміри Морового Лікаря, він прийшов до мене, ховаючись під машкарою в опівнічній темряві. Він не хоче, щоб його бачили, а отже, зірвана маска може виявитися для нього переконливим аргументом…

Дивлюся на годинник, обмірковую варіанти подальших дій.

Я знаю, що він прийде до кабінету для розмови із Себастіаном Беллом — моїм колишнім «я», мені й досі складно це збагнути! — після того як гості вирушать на полювання. І саме тоді я матиму чудову нагоду його перехопити. Якщо він так хоче, щоб я викрив убивцю, я це зроблю, але сьогодні мені треба провернути ще дещо. Якщо хочу здобути свободу, то мушу знати, хто саме мене її позбавив, а це означає, що мені потрібна допомога.

За словами Морового Лікаря, я вже згаяв три з восьми днів, які маю провести в цьому будинку, у подобі Себастіана Белла, дворецького й Дональда Девіса. Отже, з цим «я» включно залишається п’ять утілень, і, судячи із зустрічі Белла з дворецьким, усі вони наразі тиняються Блекгітом, так само як я.

Та це ж ціла армія напоготові!

Мені б тільки дізнатися, хто вони.

12

Вода давно вже вихолола, я аж посинів від холоду, мене б’є трем. Можливо, це марнославство, але мені огидна думка про те, що Рейвенкортів камердинер витягатиме мене з цієї ванни, наче розквашений міх з картоплею.

Поштивий стукіт у двері позбавляє мене потреби вирішувати.

— Лорде Рейвенкорт, чи все гаразд? — запитує камердинер, заходячи до кімнати.

— Так, усе добре, — кажу я, хоча руки вже аж терпнуть.

Він зазирає за ширму, дивиться просто на мене. Відтак підходить, не чекаючи жодного розпорядження, закасує рукави й витягає мене з води із силою, наявність якої годі навіть запідозрити в цьому худорлявому тілі.

Цього разу я не заперечую. Гордості в мене майже не лишилося, рятувати вже нема чого.