Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

***

Коли Варіон переносив Лісу він відчував увесь її біль. Хотів хоча б часточку забрати його з бідної дівчини, але не міг цього зробити. Він тримав її так міцно, наче найдорожче у всьому своєму житті. Та перенеслась вона ціла та неушкоджена, хоча й отримала больовий шок та була без свідомості. Можливо вона вижила за допомогою магії від своєї змії, а можливо через їх дивний звʼязок з Варіаном. Та король Супербії не міг сказати напевно. Для нього це все більш загадково, ніж для неї, адже про портали він знає багато, а ось про магічних змій та про ментальний звʼязок, абсолютно нічого.

Тео та Варіон у закутку створили лежанку для Ліси, щоб вона змогла відпочити. Її змія лежала біля неї, гладячи хвостом свою хазяйку. 

- Подбай про неї, - тихо прошепотів Варіон та змія кивнула.

Впевнившись, що з Лісою все гаразд Тео та Варіон неподалік влаштували сутичку на мечах, щоб хоча б якось скоротати час, допоки не прокинеться Ліса. 

Тео підніс меч, його дихання виривалося в повітря білими клубами. 

- Отже, Варіоне, поясни, навіщо ти рятував її? - він ухилився від удару і провів власний випад, націлившись на Варіонове плече.

Король порталів легко відвів удар, посміхаючись куточком губ.

- Мені здавалося, що ми тут, аби трохи розім’ятися, а не вести безглузді балачки, - він зробив крок убік, його меч блиснув у зимовому сонці, і тепер лезо майже торкнулося боку Тео.

- Це й справді цікава розминка, - відказав Тео, відбиваючи удар. - Але я маю знати. Навіщо тобі Ліса? Не повірю, що ця обручка на її пальці від тебе, бо я щось не чув, про те, що найзавидніший король вже не холостяк, бо я б тобі автоматично піднявся на перше місце.

- А ти взагалі в своєму палаці коли був останній раз? - знову наніс удар Варіон, скориставшись тим, що суперник відволікся.

Розмовляти про себе чи королівство, Тео не любив, тому проігнорував Варіона. 

- То ти її коханець? - зненацька назріло питання у Тео та він засміявся.

Варіон різко зупинився, піднявши меч, але не атакував. Його погляд став холодним.

- Коханець? - він хмикнув, наче ця думка його потішила. - Можу тебе запевнити, що я не маю часу на такі… відволікання.

- Тоді чому ти рятував її так, наче від цього залежало твоє життя? - Тео наступив уперед, підступаючи ближче. Його удари стали більш агресивними.

Варіон ухилився і вдарив у відповідь, змушуючи Тео відступити.

- Ти не розумієш, про що говориш, Авар, - тихо сказав він, продовжуючи наступати. - І ти б зробив те саме, будь на моєму місці.

- Не думаю, - пробурмотів Тео, вивертаючись з-під нового удару. Хоча й він сам намагався їй допомогти, але ж не без корисливих цілей. Він побачив в Лісі потенціал і чомусь був певен, що вона допоможе йому знайти Сльозу золотої змії. - То в чому справа? Хто вона для тебе?

Варіон зупинився, опустивши меч. 

- Ліса - це відповідь, якої ти не хочеш почути. Тому краще припини шукати її в мені.

Тео розгубився, помітно роздратований загадковістю Варіона, але той лише посміхнувся.

- Знаєш, Калістеоне, - назвав він суперника повним імʼям. - Замість того, щоб витрачати час на ці безглузді запитання, краще б зосередився на своєму завданні. Твоя сестра тебе потребує більше, ніж ти здатен уявити.

Тео мовчки напружився, обмірковуючи його слова. Варіон, користуючись паузою, наніс легкого удару, але в його очах світилася неприхована серйозність.

- Пам’ятай, - додав Варіон. - Ліса, не та, ким здається, але не варто ставити її під сумнів.

Розмова затихла, і вони обмінялися ще кількома ударами, які вже були більше нагадуванням про дружню суперництво, ніж справжній бій. Але в Тео залишилося більше запитань, ніж відповідей.

Неподалік біля їх ніг Варіон, почув шурхіт. Це була змія Ліси.

- Ти завжди була допитливою, - мовив Варіон та посміхнувся до Ліси, яка встигла прокинутись та стежила за їх битвою з-за кутка.

Він зник так само раптово, як і зʼявився. 

***

- То ви знайомі з Варіоном? - порушила я тишу, яка нависла вже більше години.

Ми продовжили пошуки, йдучи вверх. Тео не сказав ні слова від тоді, як попрощався з королем Супербіі. 

- З чого ти взяла? - сухо відповів Тео, все ще в своїх думках.

Зізнаватись, що я підслухала їх через змію, було не дуже гарно, тим паче помітив мою Аурін лише Варіон, який відразу після цього зник. Та почула я не надто багато. Варіон виявляється знав, що Тео має сестру і йому потрібно її врятувати. Думала Тео звичайний молодий чоловік, але схоже це не так, якщо сам король іншого королівства знає про нього. Та й Варіон назвав його повним імʼям - Калістеон. 

Десь я чула це імʼя...

Та тут до мене дійшло.

- Ти король Аварітії, - округлила я очі та завмерла, намагаючись осягнути почуте.

Тео, а точніше Калістеон, зітхнув і відвів погляд убік. Його мовчання лише підтверджувало мої здогади. 

- Це все пояснює, - пробурмотіла я, більше до себе, ніж до нього. - Варіон знає тебе, тому що ти не просто хтось із селян чи мандрівників. Ти король, як і він. Але чому ти приховуєш це?

- Тому, що титул нічого не значить, коли твоє королівство руйнується, - нарешті відповів Тео, його голос звучав тихо, але твердо. - Аварітія вже давно не те, чим була. Наші гори та багатства стали прокляттям, що притягує жадібність людей. Я покинув трон не для того, щоб його захистити, а щоб врятувати тих, хто для мене важливий.

- Твою сестру, - тихо промовила я, повністю його розуміючи.

Він кивнув.

- Каліста любила мандри, вона часто вирушала в гори та одного разу піддалась спокусі золота.

Я уважно вдивлялася в його обличчя. Тео більше не здавався мені звичайним хлопцем. У ньому тепер читалася сталь, прихована за зовнішньою оболонкою. Його очі палали рішучістю, а у голосі звучала непохитна впевненість. 

- Калістеон, - повторила я його ім’я, смакуючи кожну літеру, наче воно мало для мене розкрити ще більше. - Я зрозумію, якщо ти не хочеш мені довіряти, але тепер ти частина цього шляху. І якщо ми вже стоїмо на одній стороні, ти мусиш знати, що я також не та, за кого себе видаю. І я тут зовсім  не випадково, як і Варіон.