Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

  Я зітхнула й потерла скроні.

- Ти постійно живеш в очікуванні чогось страшного. Тільки-но ти розслабишся, як знову лунає сирена, чути вибухи або приходять жахливі новини, які змушують тебе здригатися від страху. Але найгірше навіть не це. Найгірше - звикати. Звикати до того, що війна триває, що люди гинуть, що світ вже не буде таким, як раніше. Знаєш, Рекса  з Бучі привезли волонтери. Його господаря вбили, а він кілька днів сидів поруч із ним, не відходячи. У пса були травми, тому я відвезла його до ветеринара. Під час прийому почалася повітряна тривога, а десь у віддаленні пролунав вибух. Ти навіть не уявляєш мого шоку, коли Рекс зненацька почав метатися з боку в бік, травмуючи себе ще більше. Я страшенно злякалася. А от лікар холоднокровно впіймав його й зробив заспокійливий укол. Так ми й дізналися, що у Рекса ПТСР. Окрім того, у нього є проблеми зі слухом, тому інколи він гавкає надто голосно. У нас було довге лікування та реабілітація. Тут у селі переважно тихо, ракети та шахеди пролітали, але вибухів поруч не було. Гучні тут зазвичай самі тварини: то кіт щось скине, то Рекс зачепить щось, і воно впаде з гуркотом. Тож я вже давно не бачила у нього такої гострої реакції на стрес, – розповідала я історію Рекса, не припиняючи гладити собак.

- В Харкові в основному трешать КАБи і С-300. Наш район був відносно спокійним… – гулко ковтнув він.

- Не будемо про сумне. В мене для цього є сусідка, – мотнула я головою.

І в його очах замаячило питання.

- Тьотя Галя тут така є. Вона досвідчена, усе знає і усім хоче допомогти. Батько в мене дотримувався філософської думки, щось схоже на «так, ці гриби можна їсти, але тільки один раз». Тобто якихось заборон від нього взагалі не було. Ти хочеш запливти за скелі – так, пливи. Ну ти ж розрахувала свої сили, впевнена? Тобі треба накачати колесо? То йди покажу, що треба робити. Цвях треба забити? Молоток у нижній шухляді, цвяхи в банці від Нескафе. А тьотя Галя, вона з іншого тіста. Вона приходить й відразу роздає поради, як краще жити. І добиває коронним «А, що люди скажуть?». Забавила вона мене своїми порадами. Я пробувала чемно пояснити, що мене мало цікавить думка сторонніх людей стосовно моїх дій. Ну яке мені діло, що вони про мене подумають і скажуть? Про тебе людина подумає про те, що в неї в голові, але ніяк не пов’язане з тобою. Мене більше турбує мій психологічний стан. Я живу для себе, а не для чужих язиків. І жити волію так, як зручно мені, а не комусь, і якщо це комусь не подобається – це вже не моя проблема. Люди завжди щось кажуть. Навіть, коли ти робиш усе «правильно» знайдеться той, кому це не подобається. Тож тепер вона зі мною не говорить.

- Оу! – кумедно скривився він.

- Але я теж умію ображатися на повітря й постити сумні історії. І дійшла вже віку, коли можу погасити того, хто намагається погасити світло мого настрою,  – похвалилася я своїми талантами. – Тому маніпуляція не вийшла.

- Як цікаво в селі жити, – мугикнув Ян.

-А ти що ніколи не жив в селі? – поцікавилася я.

- Я корінний містянин. Одна моя бабуся була вчителькою музики, інша – провідник поїзда. Дід бабусі вчительки помер задовго до мого народження. А мій другий дід все життя розповідав, що женився не по любові і якось вони з бабусею взагалі життя одне одному псували.

- М-да, люди знають багато способів, як зіпсувати собі життя, – задумливо пробурмотіла я.

- А ще більше знають способів, як псувати його іншим, – додав Ян, позіхнувши.

 Я усміхнулася краєчком губ.

- О, це вони майстри. Особливо коли самі нещасні й не можуть змиритися з тим, що хтось поруч живе не так, як їм здається правильним. – Що Сонька, заснула?

- А?! – перевів він погляд на малечу. – Так! Спить.

- Клади її в ліжечко і йди досипати.

- А ти?

- Посиджу з псами, ще відчуваю тремтіння Рекса.

- Мені Соньку забрати? – посовався він на місці.

- Ні! Тобі треба поспати, – пробурмотіла я. 

- Ти впевнена? – уточнив він.

- Що тобі треба поспати? – нервово посміхнулася я.

- Зрозумів…

І Ян обережно вклав Соньку в ліжечко.

- А оце все? – розгубленим поглядом він обвів розгромлену кімнату.

- Приберу. Що там з тими довбаними шахедами? Ще літають? – запитала я.  

- Мій телефон на верху.

- Тоді дай мого. Перевірю, що там.

- Угу!

Ян підхопив з тумбочки мій телефон й передав мені в руки. Присів, погладив Рекса. Той лизнув йому руку. Погладив і Марсіка.

- Слухай, а де кіт? – запитав Ян.

- Десь ховається. Минулого разу в шафі його знайшла.

- А що у кота теж якесь травматичне минуле? – поцікавився Ян.

- У кота? Ні, він просто якийсь дуже породистий. Його й на двір не виженеш. Хоча іноді хочеться, – ноткою суму додала я.

- Добраніч! – біля дверей розвернувся він.

- Добраніч! – побажала йому в слід.