Читати книгу - "Велике Стерво, Анна Di"

— Чекаю.

Аліса завершила дзвінок, заблокувала машину і поспішила в будівлю лікарні.

На рецепції вона запитала про маму:

— Доброго вечора, підскажіть, будь ласка,  де лежить Мигдаль Любов Петрівна?

— А ви їй ким приходтесь?,— поцікавилася ресепшионістка.

— Старша донька.

— Другий поверх, дев'ята палата. Одягніть, будь ласка, бахіли, — відповіла працівниця, простягнувши коробку з бахілами.

Аліса швидко натягнула їх і рушила до ліфта.

Ще здалеку вона побачила сестру та її чоловіка. Ліна — худа блондинка стервозної зовнішності. Якби хтось із Алісиних колег її побачив, одразу б зрозумів: титул «Велика Стерво» Аліса носить незаслужено. Евеліна справді була дуже гарною: тонкі риси обличчя, виразні блакитні очі — єдине, що сестри мали спільного, кирпатий носик і губи бантиком. У дитинстві її часто називали «лялькою».

Її чоловік не справляв жодного враження: невисокий, з залисиною, близько посадженими очима незрозумілого кольору, великим носом і тонкими губами. Тіло — звичайний колобок. Алісі було б усе одно, якби він був хорошою людиною, але в його випадку — зовнішність повністю відповідала характеру.

Подружжя сиділо під палатою: Ліна — з вічно незадоволеним обличчям, а Толя нервово потирав спітнілу потилицю.

— Прийшла нарешті! — з презирством промовила Ліна.

— Як мама? — не звернула уваги на тон сестри Аліса.

— Спить, — коротко відповіла Евеліна.

— Де кабінет лікаря? — спитала дівчина.

— Он там, — показала Ліна на двері трохи далі по коридору.

Аліса швидко попрямувала до вказаного кабінету.

*Тук-тук*, — постукала вона і зайшла після дозволу.

— Доброго вечора. Я — старша донька Мигдаль Любові Петрівни з дев'ятої палати, — представилася Аліса. — Можете розповісти, що з нею?

— Доброго вечора. Дмитренко Єгор Олександрович, — відрекомендувався лікар. — Як до вас звертатися?

— Вибачте, Аліса Анатоліївна, — додала вона.

— Так от, Алісо Анатоліївно, я вже розповідав усе вашій сестрі, але повторю. У вашої мами стався серцевий напад, наразі її стан стабільний, але потрібно уникати будь-яких стресів. Повний спокій, жодних турбот. Ми ще два дні поспостерігаємо за її станом, а потім вирішимо. Я б порадив після лікарні відправити її в оздоровчий санаторій.

— Дякую вам, — сумно всміхнулася Аліса. — Можу її зараз побачити?

— Так, якщо вона вже прокинулася.

Вийшовши з кабінету лікаря, Аліса побачила Максима, який стояв поруч з Евеліною та Толею. Біля них був ще один незнайомець. Він був високий — мабуть, навіть вищий за Максима, а той, на хвилинку, був на дві голови вищий за саму Алісу, при її метр шістдесят сім. Що вирізняло його найбільше — це волосся кольору воронячого крила. Дівчина ніколи не бачила такого насичено-чорного кольору. Вона так би й розглядала незнайомця, якби Максим не окликнув її:

— Алісо, як там Любов Петрівна? — щиро поцікавився він.

— Лікар сказав, що наразі все спокійно. Ще кілька днів за нею поспостерігають, а далі — невідомо, — знизала вона плечима й кинула швидкий погляд на незнайомця. Окрім незвичайного волосся, він мав темні, глибокі очі, в яких можна було втонути.

Максим помітив її погляд і поспішив представити їх одне одному:

— Аліса, це Константин, мій давній друг. Ми якраз були разом, коли ти зателефонувала.

— Вибачте, що відволікла від ваших справ, — перепросила дівчина.

— Нічого страшного, — відгукнувся Константин. Від перших звуків його голосу Алісу наче щось торкнуло всередині. Грудний, насичений, він ідеально пасував до його зовнішності. — Тим паче, що справа намічається цікава.

— Яка ще справа? — звела брови дівчина.

— Ой, я не встиг сказати, — втрутився Максим. — Костя має власне детективне бюро. Він погодився допомогти нам із пошуком інформації.

Тепер, брови Аліси поповзли догори.

— Підпільне казино, — понизив голос Константин. — Це не жарти. Треба бути дуже обережними.

— Що?! — холодно промовила Аліса й повільно обернулася до Толі й Евеліни, які досі мовчали. — Казино? Та ще й підпільне? — її погляд не віщував нічого доброго ні Толі, ні Ліні. — Ти хочеш сказати, Анатолію, що, втершись у довіру до наших із Ліною батьків, ти заклав їхню квартиру? — риторично запитала вона. Лоб Толі вкрився ще більшим потом.

— Не "наїжджай" на мого чоловіка, — включилася Евеліна.

— Циц, — різко зімкнула великий палець з іншими, ніби закриваючи їй рота. — Замість того, щоб слідкувати за своїм чоловіком, знаючи про його залежність, ти йому тільки потурала. А тепер шукаєш винних серед інших. Тому зараз, коли я намагаюся вирішити ВАШІ проблеми, — підкреслила інтонацією Аліса, — ти не маєш права звинувачувати мене. Зрозуміло?

Не чекаючи відповіді, вона сама ж і додала:

— Думаю, що зрозуміло. А зараз я хочу відвідати маму.

— Тепер я розумію, за що тобі дали твоє прізвисько, — з гордістю мовив Максим. Аліса лише закотила очі й пішла до палати матері. Обережно зачиняючи двері, вона почула запитання Константина:

— А яке прізвисько?

— Велике Стерво, — відповів Максим.

— Ооооо, — загадково протягнув Константин.

---

Аліса підійшла до ліжка, де лежала п’ятдесятитрирічна жінка, яка була дуже схожа на свою молодшу доньку. Чи навпаки — не важливо. Головне, що Аліса нарешті зрозуміла: майже більше не тримає образи на матір. Вона сіла на стілець поруч, і на звук жінка відкрила очі:

— Аліса? — з надією перепитала Любов Петрівна. — Ти прийшла?