Читати книгу - "Азазель"

Панове загомоніли, причому думки їхні поділилися: одні висловлювали негайну готовність дати слово честі, інші ж пропонували забути сварку й випити мирову. Один пишновусий майор навіть вигукнув: «А хлопчина молодець!» — це ще більше додало Ерасту Петровичу завзяття.

— То що, графе? — вигукнув він із відчайдушною зухвалістю, остаточно зриваючись із прив'язі. — Невже в п'ятака легше влучити, ніж у власного лоба? Чи промазати боїтеся?

Зуров мовчав, із цікавістю дивлячись на хороброго зухвальця, й вигляд у нього був такий, ніби він щось вираховував.

— Що ж, — вимовив він урешті з незвичайною холоднокровністю. — Умови прийнято. Жане!

До графа вмить підлетів жвавий лакей. Іполит Олександрович сказав:

— Револьвер, свіжу колоду і пляшку шампанського. — І ще шепнув щось на вухо.

За дві хвилини Жан повернувся з тацею. Йому довелося проштовхуватися, бо тепер довкола столу зібралися геть усі відвідувачі салону.

Зуров метким, блискавичним рухом відкинув барабан дванадцятизарядного «лефоше», показав, що всі кулі на місці.

— Ось колода. — Його пальці зі смачним хрускотом розпечатали цупку обгортку. — Тепер моя черга метати. — Він засміявся, здається, перебуваючи в прекрасному настрої. — Правила прості: хто першим витягне карту чорної масті, той і пустить собі кулю в череп. Згода?

Фандорін кивнув мовчки, вже починаючи розуміти, що обдурений, жахливо обведений навкруг пальця і, можна сказати, вбитий — іще вірніше, ніж на двадцяти кроках. Переграв його спритний Іполит, начисто переграв! Щоб такий умілець потрібну карту не витяг, та ще на власній колоді! У нього не інакше як цілий склад краплених карт.

Тим часом Зуров, картинно перехрестившись, метнув верхню карту. Випала бубнова дама.

— Се Венера, — нахабно посміхнувся граф. — Вічно вона мене рятує. Ваша черга, Фандорін.

Протестувати й торгуватися було принизливо, вимагати іншу колоду — пізно. І зволікати соромно.

Ераст Петрович простяг руку й відкрив пікового валета.

Розділ дев'ятий,

У ЯКОМУ В ФАНДОРІНА ВІДКРИВАЮТЬСЯ ГАРНІ ПЕРСПЕКТИВИ НА КАР'ЄРУ

— Се Момус, тобто дурник, — пояснив Іполит і солодко потягся. — Одначе пізнувато. Вип'єте для хоробрості шампанського чи зразу надвір?

Ераст Петрович сидів увесь червоний. Його душила злість — не на графа, а на себе, цілковитого ідіота. Такому й жити ні для чого.

— Я прямо тут, — спересердя буркнув він, вирішивши, що хоч напаскудить господарю наостанок. — Ваш спритник нехай потім підлогу помиє. А від шампанського звільніть — у мене від нього болить голова.

Так само сердито, намагаючись ні про що не думати, Фандорін схопив важкого револьвера, звів курок і, секунду повагавшись — куди стріляти, — а, все одно, вставив дуло в рот, подумки порахував «три, два, один» і натис на спусковий гачок так сильно, що боляче прищикнув дулом язика. Пострілу, одначе, не сталося — тільки сухо клацнуло. Нічого не розуміючи, Ераст Петрович натис іще раз — знову клацнуло, тільки тепер метал гидко скреготнув по зубові.

— Ну досить, досить! — Зуров одібрав у нього пістолета і поплескав по плечу. — Молодчага! І стрілявся ж без куражу, не з істерики. Гарне покоління підростає, чи не так, панове? Жане, розлий шампанське, ми з паном Фандоріним на брудершафт вип'ємо.

Ераст Петрович, охоплений дивним безвіллям, був слухняним: мляво пив пузиристу вологу до дна, мляво почоломкався з графом, який велів однині іменувати його просто Іполитом. Всі довкола гомоніли і сміялися, та їхні голоси до Фандоріна долітали якось нечітко. Від шампанського закололо в носі й на очі набігли сльози.

— А Жан як вам? — реготав граф. — За хвилину всі голки вийняв. Чи не спритний, Фандорін, скажи?

— Спритний, — байдуже погодився Ераст Петрович.

— Отож. Тебе як звати?

— Ераст.

— Ходімо, Ерасте Роттердамський, посидимо в мене у кабінеті, вип'ємо коньяку. Набридли мені ці пики.

— Еразм, — механічно виправив Фандорін.

— Що?

— Не Ераст, а Еразм.

— Вибач, не дочув. Ходім, Еразме.

Фандорін слухняно підвівся й пішов за господарем. Прокрокувавши темною анфіладою, опинилися в круглій кімнаті, де панував цілковитий розгардіяш — валялися чубуки й люльки, порожні пляшки, на столі красувалися срібні шпори, в кутку навіщось лежало ошатне англійське сідло. Чому це приміщення називалося «кабінетом», Фандорін не зрозумів — ні книг, ані письмового приладдя ніде не спостерігалося.

— Добряче сідельце? — похвастав Зуров. — Учора заклад виграв.

Він налив у склянки бурого вина з пузатої пляшки, сів поряд з Ерастом Петровичем і дуже серйозно, навіть задушевно сказав:

— Ти прости мене, тварюку, за жарт. Нудно мені, Еразме. Народу довкола багато, а людей нема. Мені двадцять вісім років, Фандорін, а наче шістдесят. Особливо вранці, коли прокинусь. Увечері, вночі ще нічого — галасую, дурня клею. Тільки гидко. Раніше так собі, а нині щось усе гірше й гірше. Не повіриш, щойно, коли жеребок тягли, раптом подумав я — чи не застрелитися по-справжньому? І так, знаєш, закортіло… Ти чому все мовчиш? Ти кинь, Фандорін, не сердься. Я дуже хочу, щоб ти на мене зла не тримав. Ну що мені зробити, аби ти мене простив, га, Еразме?

І тут Ераст Петрович скрипучим, але абсолютно чітким голосом промовив:

— Розкажи мені про неї. Про Біжецьку.

Зуров відкинув з лоба пишне пасмо.

— Ах, я й забув. Ти ж із «шлейфа».

— Звідки?

— Це я так називав. Амалія, вона ж королева, їй шлейф потрібен, із чоловіків. Чим довший, тим кращий. Послухай доброї поради, викинь її з голови, пропадеш. Забудь про неї.

— Не можу, — чесно відповів Ераст Петрович.

— Ти ще сисунець, Амалія тебе неодмінно у вир затягне, як багатьох уже затягла. Вона й до мене, може, прикипіла, тому що за нею у вир не побажав. Мені без потреби, в мене свій вир є. Не такий глибокий, як у неї, та нічого, мені з головою вистачить.

— Ти її любиш? — навпростець запитав Фандорін на правах скривдженого.

— Я її боюсь, — похмуро всміхнувся Іполит. — Більше, ніж люблю. Та й не любов це зовсім. Ти опіум курити не пробував?

Фандорін похитав головою.

— Спробуєш раз — усе життя буде тягти. Ось і вона така. Не відпускає вона мене! І бачу ж — зневажає, має