Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Я в розпачі зім’яла аркуш паперу, ніби саме він був винен у всіх моїх бідах. Ні, цього просто не може бути! Так не буває! Я металася кімнатою, судомно намагаючись придумати, що робити. Бігти — однозначно! Я рвучко відсунула штори, розчинила вікно й обережно висунула руку назовні. Даремно — невидимий бар’єр залишався на місці. З вікна дув зимовий вітер, і його холод трохи привів мене до тями. Я зачинила вікно й сіла на ліжко, підібравши під себе ноги й обійнявши себе руками, намагаючись заспокоїтися. Треба подумати. 

Чому мені так не щастить? Втекла з дому від Ворона — і знову опинилася у нього в пастці! І ректор Академії Арканум, Раймонд Дейлар, навіть не подумав мені зізнатися! Він мовчки слухав, як я розповідаю, що боюся Ворона і планую вийти заміж за Джейсона. Він був свідком нашої розмови! Як вправно він прикидався звичайною людиною, хай і зі своїми дивацтвами. Певно, Ворон добряче сміявся з мене згодом. Ідіотка! Тепер зрозуміло, чому він погрожував Маргарет і вимагав, щоб вона не втручалась. У нього вже напевно був план, як змусити мене виконувати умови контракту!

 У пам’яті спливли слова ректора: «Я не раджу шукати Ворона — він не відмовляється від того, що вважає своїм». Ще вдень я захоплювалася його самовідданістю на стадіоні, а тепер, коли знаю правду, боюся його до тремтіння в колінах. Згідно з записами, Ворон — справжній монстр і може зробити зі мною все, що заманеться. Назве мене шпигункою за направленням Освальда, закопає десь на полі — й ніхто не посміє йому перечити. З іншого боку, він мені ще нічим не погрожував. Хіба що замкнув у академії, як у в’язниці. Але ні, я негайно вимагатиму розірвання контракту! Він не може мати сили — я ж нічого не підписувала! Кілька сліз скотилося по щоках, і я сердито витерла їх. Найменше мені хотілося виглядати жалюгідною. 

Підійшовши до дзеркала у ванній, я уважно роздивилася себе. Розпатлане волосся, заплакані очі, тремтячі губи. Я вмилася, привела себе до ладу, зібралася з духом і попрямувала до кабінету ректора, поки не втратила сміливість. Уже на першому поверсі хоробрість почала танути. Може, повернутись до кімнати й жити, як раніше, чекаючи нагоди втекти? Можливо, цей список — просто чийсь злий жарт? Наближаючись до кабінету, я відчула, як тіло проймає тремтіння, голова паморочиться, а ноги стали ватяними.

 Лише б не заплакати перед ним! Я рвучко відчинила двері та зайшла, грюкнувши за собою. Раймонд сидів за столом, читаючи якісь папери при світлі лампи. У півмороку його обпечене обличчя здавалося ще страшнішим, а чорна сорочка лише підкреслювала червоні сліди. Він виглядав справжнім чудовиськом, яким, можливо, і був насправді. 

— У нас заведено стукати, Ізабелло, — не відриваючи погляду від документів, сказав він. 

Уроки етикету — останнє, чого я хотіла від людини з правом на вбивство! 

— Ви… — я запнулася й змовкла. 

— Я, — спокійно підтвердив ректор, не дивлячись на мене. 

— Я хочу запитати… — слова ледь виходили з горла. Він підвів на мене погляд і злегка підняв брову.

— Я дещо знайшла, — тепер голос звучав впевненіше. — Як ви це поясните? Я наблизилася та поклала перед ним зім’ятий аркуш паперу зі списком людей, що входили до його групи. На цьому моя хоробрість майже скінчилась, і я ледь не впала — добре, що поруч стояв стілець. 

Ректор розгорнув лист і пробіг його очима. Я очікувала, що він вибухне, почне кричати, погрожувати. Або зробить щось ще гірше. Але він лише хмикнув і пильно подивився мені в очі: 

— А що тут пояснювати? Все написано досить чітко, — м’яко відповів він. — Хіба що, це був початковий склад групи. Зараз у ній значно більше людей. 

— Значить, це ви… Ворон, — пробурмотіла я тремтячим голосом.

 Він зловісно усміхнувся й відкинувся на спинку крісла: — Значить, це я, — його лагідний, але холодний голос змушував серце стискатись. 

— Приємно познайомитися, крихітко Ізабелло.