Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Вже традицією стало для мене не спати по ночах. І я досі не розуміла в чому причина такої особливості. Можна було б подумати, що це через мою приналежність до якогось народу, але пригадувалися лише вампіри. Та я б відчула, якби була однією з них. Мені завжди здавалося, що ми точно знаємо свою справжню сутність. Це ж відчувається ніби частиною тебе. Однак зараз я абсолютно не розуміла, що саме відбувається зі мною. Треба якось відволіктися від всього, а тому шлях в мене був один. Проте, коли я побачила в тренувальному залі Зака та Натаніеля, то вирішила, що сьогодні я пропущу. Я не буду їм заважати, адже вони про щось говорили. І я не володіла вампірським слухом, а тому мені тут робити точно нічого. Та в кімнату повертатись зовсім не хотілось. Я вирішила прогулятись в саду та трошки подумати. Тим паче на вулиці така хороша погода. Цікаво, а хоч інколи тут буває інакше?                                                                                                                       

Однак настрій псувало дещо інше — я все ще не знаю, хто мої справжні батьки. Але чому вони не шукають мене? Я завжди думала, що королівські родини перевернули б всі тридцять п'ять світів, однак знайшли б свою дитину. Але я ж приховую від інших ще й свою силу. Раніше зі мною навіть не хотіли дружити через неї. Тому тут може бути так само. Знаю, що в другому семестрі в нас буде профільний предмет, і там вже ми все дізнаємось. Та поки що, магію доводиться приховувати. Не скажу, що це важко. Але хотілося б тут не думати про такі речі, а просто насолоджуватися життям. Так в роздумах я дійшла до лавочки, та присіла на неї. Не одразу я помітила, що хтось ховається в гілках дерев. Хоча це ж Королівська Академія. Тут постійно буває щось таке. Я вже мала б звикнути до таких сюрпризів.        

- Не спиться? - Аларік м'яко зістрибнув на землю. - Зараз глибока ніч, а ти тут. Може щось сталося, чи ти просто не хочеш спати?                                                                                                                               

- Ні, просто не хочеться. Не знаю чому. Останнім часом мені вистачає лише пару годин. - потиснула плечима я. - Не хочеш присісти поряд? Все ж ніч досить непогана. Та й не думаю, що в тебе є якісь плани, раз ти тут.                                                                                                                       

Він же лише кивнув, та сівши на лавочку, почав дивитись на зорі. Ніколи не бачила, аби вампір милувався такими простими речами. Хоча я і їх ніколи не зустрічала. Проте коли готувалася до вступу в Академію Непростих, вивчала про цю расу, адже мріяла потрапити саме у Валорію. Та все ж в реальності виявилося зовсім не так. Якийсь час панувала абсолютна тиша, та Рік сам вирішив її порушити.                                                                                                                                                         

- Ти ж знаєш, що я принц не по крові? Як і Ілларія. - раптово почав хлопець. - Ми народилися не спадкоємцями престолу, а стали ними вимушено.                                                                                     

- Ні, я думала, що тебе готували від народження. - чесно зізналась я. - То Зоріна не твоя матір?           

- Вона дружина мого рідного дядька, Джейкоба. Моя мати була наймолодшою серед трьох дітей Драгомірів. І я б мав обрати собі самостійно своє майбутнє. - він важко зітхнув. - Королевою мала стати моя двоюрідна сестра — Дарсана. Вона була приблизно одного віку зі мною.                               

Дарсана Драгомір, я чула про неї від Ілларії. А може, я зараз зможу дізнатись більше. Якщо чесно я намагалася знайти хоч якусь інформацію, та виходило не дуже добре. Лише якісь загальні відомості, проте нічого більше. Так що це мій шанс.                                                                                                      

- А що з нею сталось? - обережно запитала я. - Вона зникла?                                                                    

- Ми думали, що вона померла. Принаймні так нам розповідала. Це було важко пережити для кожного. - Аларік видихнув. - Та не так давно відкрились деякі факти, і я вірю, що вона десь жива. Я і сюди то приїхав тільки задля цього.                                                                                                                       

- Чому ти так хочеш її знайти? - здивувалась я. - Я не думаю, що ти якось винний в її зникненні. Але все ж робиш це.                                                                                                                                                

- Вона моя сестра. Частина родини, моя рідна кров - пояснив він. - І законна спадкоємиця престолу. А я не хочу займати її місце. Саме вона має навчатися тут та посісти трон Валорії. Я не лише хочу позбутися цього тягаря, а й повернути Дарсану додому.                                                                                

Та мені здавалось, що це далеко не все. Проте, не хочу його турбувати цим. Захоче — розкаже. Однак я відчувала, що тут приховується щось ще. Драгоміри були однією з найзагадковіших родин, і лише її представники знають, що там приховується насправді.                                                                                

- А ти щось знаєш про своїх батьків? - врешті запитав хлопець.                                                                

Я витягнула підвіску у формі крил, та показала йому. Вона була зі мною з самого дитинства. І я зніму її лише в тому випадку, якщо виявиться, що вона ніяк не пов'язана з моєю родиною.                              

- Це те, що в мене залишилось від них. Єдина річ, з якою я з'явилася в домі моїх прийомних батьків. - я її перевернула. - Я думала, що це ініціали Амелії Рейгаз. Проте, тепер знаю, що це від мого справжнього ім'я. Але яке воно, уявлення не маю.