Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

— Кажи, — прошепотіла чародійка. — Кажи, дитино.

— Дитя Старшої Крові… Feainnewedd… Luned aep Hen Ichaer… Deithwen… Біле Полум’я… Ні, ні… Ні!

— Цірі!

— Чорний рицар… із пір’ям на шоломі… Що він мені зробив? Що тоді сталося? Я боялася… Я усе ще боюся. Те не скінчилося, те ніколи не скінчиться. Левеня мусить умерти… Державні інтереси… Ні… Ні…

— Цірі!

— Ні! — Дівчинка напружилася, прижмурилася. — Ні, ні, не хочу! Не торкайся мене!

Обличчя Цірі раптом змінилося, завмерло, голос став металевим, холодним і зловорожим, звучала в ньому зла, жорстока насмішка.

— Ти прийшла за нею аж сюди, Трісс Мерігольд? Аж сюди? Ти зайшла задалеко, Чотирнадцята. Я тебе застерігав.

— Хто ти? — Трісс здригнулася. Але опанувала голос.

— Ти довідаєшся, коли прийде час.

— Я довідаюся зараз!

Чародійка підняла руки, різко розкинула їх, вкладаючи усі сили в Чари Ідентифікації. Магічна завіса порвалася, але за нею була друга… Третя… Четверта…

Трісс зі стогоном упала на коліна. А реальність рвалася далі, відчинялися чергові двері, довга, нескінченна шеренга, що вела в ніщо. У пустку.

— Ти помилилися, Чотирнадцята, — насміхався металевий, нелюдський голос. — Ти переплутала небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Не торкайся… Не торкайся цієї дитини!

— Це не дитина.

Губи Цірі рухалися, але Трісс бачила, що очі дівчинки мертві, скляні, непритомні.

— Це не дитина, — повторив голос. — Це Полум’я, Біле Полум’я, від якого займеться і згорить світ. Це Старша Кров, Ген Іхер. Кров Ельфів. Зерно, що не зійде, але полум’ям вибухне. Кров, яка буде споганена… Коли настане Тедд Дейреад, Час Кінця. Va’esse deireádh aep eigean!

— Ти провіщуєш смерть? — крикнула Трісс. — Чи тільки це ти й умієш — провіщувати смерть? Усім? Їм, їй… мені?

— Тобі? Ти вже вмерла, Чотирнадцята. Усе в тобі вже вмерло.

— Силою сфер заклинаю, — простогнала чародійка, мобілізуючи рештки сил і водячи долонею в повітрі. — Водою, вогнем, землею і повітрям заклинаю тебе. Заклинаю тебе думкою, сном і смертю, тим, що було, тим, що є, і тим, що буде. Заклинаю тебе. Хто ти? Кажи!

Цірі повернула голову. Образ сходів, що вели в глиб безодні, зник, розплився, і на його місці з’явилося сіре свинцеве море, спінене, неспокійне під ламаними гребенями хвиль. У тишу знову увірвалися крики чайок.

— Лети, — сказав голос устами дівчинки. — Уже час. Повертайся, звідки ти прийшла, Чотирнадцята з Гори. Лети на крилах чайки і слухай крики інших чайок. Слухай уважно!

— Заклинаю тебе…

— Не можеш. Лети, чайко!

І раптом знову було повітря, що свистіло вихором, мокрим солоним запахом, і був політ, політ без кінця і початку. Чайки дико кричали. Кричали й розказували.

Трісс?

Цірі?

Забудь про нього! Не катуй його! Забудь! Забудь, Трісс!

Забудь!

Трісс! Трісс! Тріііісс!!!

— Трісс!

Вона розплющила очі, мотнула головою по подушці, ворухнула здерев’янілими руками.

— Ґеральте?

— Я поряд. Як ти почуваєшся?

Вона розгледілася. Була у своїй кімнаті, лежала на ліжку. На найкращому ліжку в усьому Каер Морені.

— Що з Цірі?

— Спить.

— Як довго…

— Задовго, — перебив він. Накрив її ковдрою, обійняв. Коли нахилився, медальйон з головою вовка заколихався біля її обличчя. — Те, що ти зробила, було не найкращою з ідей, Трісс.

— Усе нормально.

Вона затремтіла в його обіймах. «Неправда, — подумала вона. — Нічого не в порядку». Вона відвернулася так, аби медальйон її не торкався. Теорій про властивості відьмацьких амулетів було чимало, але жодна не рекомендувала чародіям торкатися їх під час дня і ночі Сонцестояння.

— Чи… Чи ми щось говорили в трансі?

— Ти — нічого. Весь час була непритомною. Цірі… перед самим пробудженням… Вона сказала… «Va’esse deireádh aep eigean».

— Вона знає Старшу Мову?

— Не настільки, щоб проказати повну фразу.

— Фраза значить: «Щось закінчується». — Чародійка витерла обличчя долонею. — Ґеральте, це важлива справа. Дівчинка — неймовірно сильний медіум. Не знаю, з чим і з ким вона контактує, але вважаю, що меж контакту для неї немає. Щось хоче нею оволодіти. Щось… щось, занадто потужне для мене. Я за неї боюся. Ще один транс… може закінчитися психічною хворобою. Я з цим не впораюся, не зумію впоратися, не зумію… Якби це було необхідно, я б не зуміла заблокувати, стримати її здібності, не зуміла б, якби не було іншого виходу, назавжди їх пригасити. Ти мусиш скористатися допомогою… іншої чародійки. Здібнішої. Досвідченішої. Ти знаєш, про кого я.

— Знаю. — Він відвернувся, стиснув уста.

— Не опирайся. Не захищайся. Я здогадуюся, чому ти звернувся не до неї, а до мене. Перебори амбіції, подолай жаль і затятість. Це не має сенсу, змучишся. І ризикуєш життям і здоров’ям Цірі. Те, що, скоріше за все, станеться з нею при черговому трансі, може бути гіршим за Випробування Трав. Звернися за допомогою до Йеннефер, Ґеральте.

— А ти, Трісс?

— Що — я? — Вона важко сковтнула. — Я неважлива. Я тебе підвела… у всьому. Я була… була твоєю помилкою. Нічим більше.

— Помилки, — сказав він із зусиллям, — для мене так само важливі. Я не викреслюю їх ані з життя, ані з пам’яті. І ніколи не звинувачую в них інших. Ти важлива для мене, Трісс, і завжди будеш важливою. Ти ніколи не заподіяла мені шкоди. Ніколи. Повір мені.

Вона довго мовчала.

— Я залишуся до весни, — вирішила нарешті, змагаючись із тремтінням у голосі. — Буду біля Цірі… Буду пантрувати. День і ніч. Буду біля неї вдень і вночі. А навесні… Навесні ми заберемо її до храму Мелітеле в Елландері. Те, що хоче над нею запанувати, у храмі, може, не матиме до неї доступу. А ти тоді звернешся за допомогою до Йеннефер.

— Добре, Трісс. Дякую тобі.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Цірі сказала ще щось, вірно? Щось, що чув тільки ти. Скажи мені, що воно було.

— Ні, — запротестував він, голос його затремтів. — Ні, Трісс.

— Я прошу тебе.

— Вона говорила не до мене.

— Знаю. Говорила до мене. Скажи, прошу.

— Уже після того, як прийшла до тями… Коли я її підняв… Прошепотіла: «Забудь про нього. Не катуй його».

— Не буду, — сказала вона тихо. — Але забути не можу. Пробач мені.

— Це я в тебе маю просити пробачення. І не тільки в тебе.

— Ти аж настільки її кохаєш, — сказала (не запитала) вона.

— Аж настільки, — признався він упівголоса після довгого мовчання.

— Ґеральте.

— Слухаю, Трісс.

— Будь зі мною сьогодні вночі.

— Трісс…

— Просто будь.

— Добре.

* * *

Невдовзі після Мідінваерне сніг припинив іти. Настали морози.

Трісс була біля Цірі вдень і вночі. Пантрувала. Огортала опікою. Зримою і незримою.

Дівчинка майже щоночі просиналася з криком. Марила, тримаючись за щоку, плакала