Читати книгу - "Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг"

- На високу гірку підіймалася, от і така задишка виникла, - а ще обличчя кольору спілого граната. Від брехні, яку вигадую на ходу, намагаючись приховати справжню причину свого згвинченого стану.

- Ви ж з Олею регулярно ходите в зал, то звідки в тебе задишка, доню?

Як же вчасно мама вирішила поспілкуватися стосовно моєї фізичної підготовки. Момент підібрала ідеальний! Бо буквально пару хвилин тому один стальний гриф впирався в мої сідниці, і судячи з задоволеної посмішки володаря того грифу, вони в мене ого-го, те, що тренер прописав.

- Нереально висока гірка, - і рубати не хочеться, бо це все ж таки моя найрідніша людинка, але й обтікати з ніг до голови, вислуховуючи ці на цю мить безглузді питання, теж особливого бажання немає. - Ти просто так дзвониш, чи щось сталося?

- Хотіла спитати, як ви дібралися, чи все добре, чи тобі там не холодно.

- Ні, мамусю, все гаразд, не хвилюйся, - тут же гірко стає від того, що рідна переймається за своє непутяще дитятко, а воно таке невдячне, хоче якомога скоріше цю розмову завершити.

- За палатку! - Чую на задньому фоні голос татка.

- Що? 

Скоріш за все, що мама прикрила динамік телефону рукою, і очевидно, що це звернення мене не стосується, та це "що" не реально не почути. Як і батькове наступне.

- Запитай за палатку!

- Це все що тебе цікавить? Не стан твоєї доньки, ні як вона дібралася, а якась нещасна палатка?

- Так Вероніці в ній ночувати, і це називається мене не цікавить? Я думаю про сон та безпеку нашої дитини, а ти мене звинувачуєш у байдужості?

- Мамо, передай татові, що все добре, палатка ідеальна і я її вже розклала, - бо вони ще зараз посваряться через дурний набір палок та тканини. Пару днів тому через якогось начальника ґвалт підняли, та його малолітню пасію, а тепер ще й це, якийсь неприємний дзвіночок. Якщо чесно. Сподіваюся, що вони не розійдуться, як то зачасту буває, коли люди, котрі прожили разом десятки років, і які кохали одне одного, вибирають іншу долю. Порізно. Бо діти вже виросли й нічого їх більше не тримає. Тож надіюся, що я не єдина причина, по якій цей шлюб тримався купки.

- Що, реально стоїть? - Тато перехоплює слухавку і вже напряму ставить питання, явно не вірячи власним вухам.

- Так, татусю, стоїть і цілком принадна для ночівлі, - адже він, побачивши, що я придбала, назвав це дровами, придатними тільки для розпалу багаття. Навіть не для того, щоб на них можна було щось варте уваги засмажити.

- Клацнеш її й відправиш мені в повідомлення, окей, доню? Хочу подивитися на це нещастя на курячих ніжках.

- Ага, обов'язково, таточко, а зараз я вже піду, мене кличуть.

Якось образливо. Що батько не вірить в мій вибір. Що ставить його під сумнів. А найбільш прикро те, що має рацію. 

Ну, нічого, сфотографую фігвам когось іншого, навіть тієї самої Марини. Звідки тато дізнається, що це не те, що я придбала? Тож з наміром вирушити та зробити пару знімків, впевнено розвертаюся на сто вісімдесят і...

- Ой! - Виривається з мене, коли я носом натикаюся на якусь скелю. Обтягнуту тканиною. 

- Сподіваюся, ніяка автошкола не додумалася видати тобі права.

Ця скеля говорить. О чудо! 

- Сподіваюся, у твоїх правах є відмітка! 

"Отак от! А тепер відштовхни його! Давай"

- Яка ще відмітка? - З посмішкою запитує Антон, поки я згораю від сорому, не змігши ні на міліметр зрушити його з місця, сама натомість відійшовши, а внутрішній голос колупає пальцем у землі й стенаючи плечима промовляє - "а що я? Я нічого, це ти викликалася втілювати дурню в життя. Хто тебе просив мене слухати?"

- З величезною, жирною буковкою "Д". І я зараз не про мікроавтобуси!

"Красава! Наша дівчинка! Давай ще..."

"Тихенько там сиди й длубайся в носі. Чи в землі. Плювати!" тут же перебиваю свого внутрішнього провокатора.

- Не гарно батькам брехати, не гарно. Була б ти моєю донькою..., - скрушно хитає головою, натякаючи на те, що він би займався моїм вихованням.

- То що було б? Навчив би мене вухо своє вкидати в чужі розмови, замість того, щоб справою зайнятися? - Коли я вперше побачила цього чоловіка, то думала якомога далі від нього знаходитися. По-перше, він старше. По-друге, незрозуміло як сюди потрапив, бо очевидно, що не студент нашого університету. Є ще навіть, по-третє, куди входять слова Марини про те, що цей персонаж має купу жінок у своєму житті. І я не хочу стати черговою. Пересічною. Та тільки чому всі ці плани зламалися, як основа для мого шатра? Чому я кожним словом, реченням, все більше приваблюю його до себе?

- А я на тебе очікував, коли ти закінчиш говорити. Ми ж одна родина, навіть якщо всього на пару днів, а родина все має робити разом.

- Як батько і донька? - Це має його відштовхнути. Має збити його грайливий настрій.

- Як чоловік та дружина, - але не збиває, натомість я ледве втримуюся на ногах від цієї заяви.

- Гаразд.

"Яке ще гаразд? Ти того, тютюкнулася?"

Мій внутрішній халамидник крутить замурзаним пальцем біля скроні, натякаючи, що я звихнулася.

- Велком, - чоловік відходить в сторону, запрошуючи пройти, і сто пудів подивитися на мою попку! Це такий відволікаючий маневр! Вона його дужеееее хвилює. Не дає бідоласі спокою.

- Зачекай, - а дзуськи тобі, а не мої апетитні сіднички! Залишаюся на місці, явно розчаровуючи Антона, який вже збирався шию звернути, оглядаючи мої принади. - Що ти там хотів на вечерю? Лосося?

- Допустимо, і де твоя вудочка, годувальниця ти моя?

- Не твоя справа, - грубо? Так, але з ним по-іншому ніяк, - ти краще житлом займися, в якому мені ночувати.

- Займуся, - він ніби щось знає, передбачає, і веселі хлоп'ячі іскорки плигають в його погляді, - та якщо не організуєш рибки на вечерю, то...

Закінчувати не було ніякого сенсу. Все й так було самим собою зрозуміло. Гаплик буде. Це очевидно. І тут як тут той, кому слова не давали, але як його зупинити?