Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Іващенко глянув на племінника божевільними очима, а потім раптом хутко сховав руки за спину.

— Даремно ви, — з докором мовив майор. — Не стримуйте себе, це шкідливо. Хочеться врізати — то вріжте йому! Полегшає.

— Не вірю я в цю історію, — тихо зітхнула Ірка. — Якби компаньйон й справді Серьогу одурив, то з якого дива він тоді б боявся, що дядечко про все дізнається?

— Та Бог із ними, нехай самі розбираються, — відмахнулася Тетянка. — Аби він тільки розповів, куди бабки переказав. Бо там, між іншим, і наших півлимона.

— А моя частка? — насупився Вовкулака. — Без мене ви б його не взяли.

— Ой, можна подумати… — миттю наїжачилася Тетянка. — І що ж ви таке зробили? Наручники дали? Добре, за оренду наручників заплатимо. За звичайним тарифом.

— Ну, відьмо, ти говори, та не заговорюйся… — підвівся майор.

— Та годі вам! — шикнула на них Ірка. — Почали шкуру ділити… — вона хвильку подумала, — …невбитого Серьоги.

— Не треба мене вбивати! — скрикнув програміст. — Не треба шкури!

— Не будемо, — пообіцяла Ірка. Але якось не дуже переконливо. — Якщо признаєшся дядечкові, куди його компаньйон звелів переказати п’ятдесят мільйонів доларів.

— На Мальту, — миттю сказав Серьога. — Там ця, як там її, офшорна зона. Там податків менше беруть.

— Хай тепер назад мої гроші повертає, якщо примудрився їх на Мальту загнати! — зажадав Іващенко. — Знімайте з нього наручники, майоре, і тягніть до комп’ютера.

Піднявши Серьогу за комір, майор стягнув його зі швабри й кинув у крісло. Наручники клацнули, відкриваючись.

Розтираючи однією рукою зап’ясток іншої, Серьога демонстративно морщився від болю. Зойкав і стогнав, водночас позираючи на дядечка: чи чув той, чи ні. Дядечко чув.

— Годі скиглити, матусине синятко! Нічого тобі не зробили! Тобі потім зроблять. Особисто я! Так зроблю, що твоя рідна мати, моя сестра, тебе не впізнає! — напався на нього Іващенко. — А зараз працюй, хакер паршивий! Забери мої гроші з Мальти й поклади назад на старий рахунок. Код я потім сам зміню!

Серьога судорожно ковтнув слину й поклав руки на клавіатуру… Його обличчя жалібно скривилося, і з очей потекли найсправжнісінькі сльози.

— Я не мо-ожу! — мовив молодший програміст. — Не мо-о-ожу забрати!

— Що значить «не можу», ти, нетямо! Давай через «не можу»! Будь нарешті мужиком!

— Ти весь час так ка-а-ажеш! Ти на мене кричи-и-иш! Лаєш! Я тобі тільки заважаю! Мене ледь пазурами не порвали, а тобі все одно! — завивав Серьога.

— Тільки не здумай його жаліти! — кинула Ірці Тетянка.

— А я й не збираюся! — знизала плечима та. — Я ж сказала, що йому не вірю.

Вона підвелася й, спираючись на стіл Іващенка, нависла над Серьогою. Той миттю замовк, немовби його пробкою заткнули.

— Серього, ти ж туди гроші зміг переказати. То чому назад не можеш? — хитро поцікавилась Ірка.

— Та ж я код знав! А тепер код інший! — швидко пояснив Серьога. — Я все зробив, усі операції оформив, грошики в мальтійський банк полетіли, на новий рахунок надійшли, а потім цей, дядечків компаньйон, і каже — ну точнісінько як дядечко! — код доступу, каже, сам установлю! І мені вийти наказав.

— І встановив?

— Мабуть. Я ж не перевіряв. Чого я в справи начальства носа пхати буду? — він глянув на вираз Ірчиного обличчя й злякано закричав: — Установив! Я пробував, заради спортивного інтересу, доступу до рахунка нема!

— Так, — замислено сказав майор, — виходить, без вашого компаньйона грошей назад не повернути!

Безсило застогнавши, Іващенко упав у крісло.

— Якщо він бабки на Мальту переказав, то, може, й сам планує там з’явитися? — міркував уголос майор. — Хоча… не обов’язково. Що йому заважає через інший банк, у зовсім іншій країні, їх викачати? Слухайте, а якщо знову до хакерів звернутися, Володимире Георгійовичу? Банк відомий… раптом вони код зламати зуміють?

— Навіть якщо зуміють, то коли це буде? Мене на той час уже точно поховають, — слабким голосом відповів Іващенко. — Я ж сказав, що мої партнери дізналися про зникнення грошей. Повернути мільйони потрібно сьогодні, ну, максимум завтра. Тоді, можливо, усе ще якось обійдеться… А так… — Він безнадійно махнув рукою.

— Це що ж таке діється! — обурилась Тетянка. — Ми тут цілісінький день вовтузимося, то за одне схопимось, то за інше — і все дарма? Спільника зловили — і теж даремно? Грошей як не було, так і нема? Ми нічого не отримаємо?

— Ви й справді багато зробили. Більше, ніж інші,— Іващенко багатозначно зиркнув на майора. — Чорти б мене взяли, я б вам зі своїх заплатив, не півмільйона, правда, але заплатив би! Але всі мої рахунки вже арештовано. — Він кивнув на лист. — Окрім того, що в гаманці,— більше ні копійки.

Ірка меланхолійно подумала, що вмісту його гаманця їм би з бабусею на місяць-другий вистачило. Але слова бізнесмена їй сподобалися. Здається, непоганий чолов’яга. І про племінника піклується. Хоча, якби не піклувався, то, може, і грошики б цілі були.

— Хіба що вас на моїх партнерів вивести? — продовжував міркувати Іващенко. — Вони, коли мене приб’ють, — він тяжко зітхнув, — усе одно гроші шукатимуть. Якось домовитесь.

— Та ти що, Георгійовичу? Здурів? — майор покрутив пальцем біля скроні.— Дітлахів хижакам прямо в пащеку кинути? Зжеруть їх і кісточок не залишать!

— Невже його партнери — теж вовки-перевертні? — поцікавився Богдан.

— Бери вище — олігархи! — відрізав майор. — Ми проти них цуценята!

— Та й справді, чого це я? — похитав головою Іващенко. — Ні, дівчата й хлопці, ви вже вибачте, що так сталося, але на грошах треба поставити хрест! Найближчої доби ми їх не знайдемо, а далі й шукати нічого.

Ірка відчула дивну роздвоєність почуттів. Здавалося б, саме цього вона й хотіла — припинити розслідування. Але зараз дівчинку огорнув жаль. Адже Тетянка мала рацію: дещо в них таки вийшло! Та й Іващенка шкода: мало того, що компаньйон негідником виявився, то ще й рідний племінник, виявляється, його обдурив!

— Найбільше мене хвилює те, що наш підозрюваний не перетинав кордону, — замислено сказав майор. — За ідеєю, він мав мерщій тікати — адже розумів, що його шукають. Я його фотку в усі аеропорти, на всі вокзали й пропускні пункти розіслав! І жодних слідів! Відьми, он, теж підтвердили — не виїжджав.

— Він як у кіно: уночі переповз кордон… — припустив Богдан.

— Нізащо, — твердо сказав Іващенко. — У нього авантюризму ані трохи не було. — Генеральний відміряв на нігті тонюсіньку смужечку. — Завжди був обережний аж до ідіотизму. Якщо на сто п’ятдесят відсотків усе не прорахує, то з місця не зрушить. Тому, до речі, й прогорів. Усі можливості повз себе пропускав.

— А якщо він і