Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

І знову-таки, так робили не лише поляки стосовно українців — після Другої світової виселено німецьку меншину з Польщі та Чехословаччини. Бажання політиків Східної Європи створити держави з максимально однорідним національним складом можна пояснити їхнім прагненням уникнути внутрішніх проблем, характерних для них в період між війнами. Адже країни, які постали після 1918 р. на руїнах багатонаціональних імперій у Східній Європі, теж здебільшого були не мононаціональними. Спроби вирішити питання національних меншин чи то шляхом їх поступового розчинення в єдину політичну націю, чи, навпаки, наданням їм широких прав і можливостей збереження культурних особливостей не виправдали себе. Наявність великих національних громад, що проживали компактно, стали підставою для перегляду кордонів, розділу й остаточної ліквідації спочатку Чехословаччини, а потім і Польщі. Тому серед політиків визріло прагнення скористатися воєнними подіями та першими повоєнними роками, аби убезпечитися від повторення такої ситуації. Цей погляд розділяли як керівники польського національного руху, так і представники польських прокомуністичних сил, підтримувало демократичне керівництво відродженої після війни Чехословаччини.

На думку німецького дослідника Філіппа Тера, етнічні чистки, до яких в роки Другої світової війни вдавалися й українці, і поляки, були наслідком панування в обох національних рухах концепції національної держави, вони були «дитиною національної держави, а тому і центральним складником європейської сучасності».

Різного роду етнічні чистки, які відбувалися в роки Другої світової чи в перші роки після її завершення, на думку відомого дослідника націоналізму Ернста Геллнера, були неминучими. «Четверта стадія розвитку націоналізму, — пише він, — стадія впорядкування етнічної карти з використанням будь-яких, у тому числі надзвичайно жорстоких методів, — не була ні випадковістю, ні якимось відхиленням /.../. Навпаки, стадія ця була неминучою: в історії європейської думки вона була, так би мовити, наперед вписана до порядку денного. У важкій етнічній ситуації, що склалася в Європі — особливо в Центральній і Східній, — будь-яке вирішення проблеми політичних кордонів мало йти всупереч інтересам багатьох і багатьох людей. Лють, яка звільнялася в результаті ущемлення цих інтересів, дістала підтримку в соціальній метафізиці, яка санкціонувала будь-які жорстокості, і все це було ще багатократно помножене завдяки тому, що рух, який сповідував цю метафізику, тимчасово здобув перемогу і здобув не лише волю, але й засоби, необхідні для втілення диктованих нею ідей».

Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадичних убивств у другій половині 1942 р., наступного 1943 р. набрала обертів. Уже взимку, крім Холмщини, вона охопила Волинь, а ще через кілька місяців і Галичину. Війна отримала, по суті, три театри бойових дій, відносно ізольовані один від одного, що призвело до несинхронного розвитку подій на різних теренах. У той час, коли конфлікт на одній території поступово згасав, на іншій набирав обертів. Часом, як це було у випадку з Холмщиною, спостерігаємо певне пригасання конфлікту (у другій половині 1943 р.) і новий його спалах (навесні 1944-го). В епіцентрі протистояння знову опинилися ті самі території, що й під час попередньої війни між українцями та поляками. Удруге за кілька десятиліть вони намагалися вирішувати питання їхньої приналежності за допомогою зброї. Цього разу польсько-український конфлікт був значно кривавішим і брутальнішим, тому що розгортався на тлі найбільш кривавої й найбільш брутальної війни в історії людства.

Розростання війни. Холмщина 1943 р.

На початку 1943 р. польсько-українська війна не припинялася на Холмщині. У березні представники Українського допомогового комітету в Грубешеві ініціювали переговори з польською стороною, представленою керівником Польського допомогового комітету доктором Кульчицьким. Успіх перемовин було зведено нанівець після замаху 19 березня 1943 р. на голову УДК у Грубешеві адвоката Миколу Струтинського. Смертельно поранений польськими терористами, він помер у лікарні 21 березня. А вже наступного дня група польських підпільників чисельністю 18 осіб атакувала будинок члена УДК і командира самооборонного відділу полковника Якова Гальчевського-Войнаровського. Досвідчений військовик понад годину тримав оборону своєї домівки, але врешті був застрелений. Прошите кулями тіло витягли на подвір’я й порубали.

У перші місяці року вбито близько ста українців, більшість із них ― відомі діячі громади. «Від стихійних терористично-грабункових акцій, ― читаємо про це у звіті українського підпілля за весну 1943 р., ― польські партизани перейшли до планової акції вбивання всіх чільніших представників української інтелігенції. Про замітніші випадки вбивств подає раз у раз легальна преса. Найголовніші були вбивства полковника Я. Войнаровського і доктора М. Струтинського. Є багато випадків вирізування польськими бандитами цілих українських родин. Майже всі українські діячі дістають від польської організації листи з погрозами й зазивами покинути свої пости. Поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі є доволі підозріла. Раз ідуть на руку полякам, то знову стають ніби по стороні українців».

Навесні 1943 р. польське підпілля масово поширювало серед українських активістів погрози з вимогою виїхати геть із теренів Холмщини. «Наші люди на Томашівщині, — інформував керівництво представник УДК у Замості Роман Перфецький, — одержали… около двох тижнів погрози, що коли в найближчому часі не покинуть своїх постів праці і не заберуться зовсім, то будуть через бандитів, а радше через польську підпільну організацію, зліквідовані». Очевидно, дехто з них, дослухаючись до погроз, тікав, інші залишалися і часто ставали жертвами нападів. За інформацією українського підпілля, від серпня 1942-го до серпня 1943-го на Холмщині загалом вбито 543 українці.

25 квітня 1943 р. польське підпілля поширило листівку із погрозами українцям за участь української поліції в німецьких каральних операціях проти поляків. Підпільники застерігали, що за кожне спалене польське село «буде спалено два українських села, за кожного вбитого поляка — два українці»

Проте лише погрозами не обійшлося. На думку Ґжеґожа Мотики, навесні, точніше у травні 1943 р., польське підпілля тут уперше застосувало принцип збірної відповідальності щодо українців: «Тоді спалено 59 українських господарств в Моложові і 70 в Стрільцах. Згідно з різними даними, вбито від 50 до 70 цивільних». Ще одне село, спалене в той же день, 26 травня, не назване польським істориком, — Тугані. Тут було вбито 6 і поранено 3 мешканців та знищено 23 господарства. Результатом польських акцій, крім убитих та поранених людей і спалених забудов, стало те, що 642 особи з перелічених трьох сіл опинилися в статусі біженців. «Убивано здебільшого чоловіків, — читаємо про це в повідомленні УДК. — Всі, що врятувалися, є голі, босі та без харчів».

Загалом, у травні — на початку червня 1943 р. тільки на Замойщині вбито 30 осіб. Ось звіт лише про одну добу, який показує ситуацію на цьому терені: «Уночі з 30 на 31 травня ц. р. замордовано в селі Підгайцях Лащівської волості солтиса цієї громади Євгена Паншету і молочарського організатора Кирила Бурачка. Цієї ж ночі в селі Стенятичі Лащівської волості замордовано працівника ОСУК в Томашеві Василя Дзірбу, а крім того ще три особи: Івана Свіра, Михайла Свіра і Хведора Гвоздяка. Цієї ж ночі замордовано в селі Наброжі Лащівської волості 4 українських родини — всього 16 осіб, а в селі Гошке Лащівської волості — 1 особу».

Місцеві керівники УДК почали бити на сполох і звертатися до німецької влади з проханням про допомогу. При цьому висували звинувачення на адресу польської поліції щодо її підтримки антиукраїнських акцій. У листі керівника Володавської делегатури