Читати книгу - "Пророчиця"

по собі помітив, і підозрював, що більшість колег береться за «ліву» роботу не стільки за можливість додатково заробити, хоча гроші, за дотепним зауваженням актора Андрія Миронова в тій-таки старій радянській комедії «Бережись автомобіля!», ще ніхто не відміняв. Проте, халтурячи «наліво», оперативних — справжній оперативних — почувався вільним від всякого роду інструкцій, що переважно заперечували одна одну і суттєво обмежували дії та вбивали не лише саму ініціативу, а навіть бажання її виявляти. Потрапивши за ґрати, Сергій не зробив для себе жодного разючого відкриття: знав, що там кожен сам за себе, і в процес виживання адміністрація колонії жодним чином не втручається. Досить того, що вертухаї охороняють, а «кум» — начальник оперативної частини — хоче лишень знати, хто, не дай Боже, готує втечу, хто кого і за що хоче підрізати, хто, яким чином і звідки дістає спиртне, наркотики, домовляється про побачення з проститутками й коханками.

Для того, аби гарно стерегти підпорядкований контингент, більшого знати і не треба.

Через те, відчуваючи, що зараз у особах мовчазних хлопців-оперів за наказом Зарудного його знову підхопила якась течія, Горілий, проаналізувавши події останньої доби і дійшовши висновку — проблем не буде, просто вмостився зручніше на стільці, примружив очі й віддався її плину.

Аж поки з кабінету не вийшов чимось помітно стурбований Шпола.

Зарудний кликав учорашнього в'язня до себе.

Ну-ну…

Коли Горілий переступив поріг кабінету, акуратно причинивши по собі двері, Зарудний підвівся з-за столу. Але не для того, аби ступити назустріч колишньому підлеглому з розпростертими обіймами: підійшов до масивного сірого сейфа в кутку, витягши на ходу з шухляди в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, із брязкотом відімкнув замок. Масивна рука підполковника пірнула в сталеве черево, і Сергій не помилився — начальник карного розшуку витягав звідти пляшку коньяку.

Почату. Ледь-ледь, але почату. Цілі пляшки в цьому кабінеті довго не тримаються, хоча загалом алкоголь тут не переводиться.

Ніби відповідаючи на його думки, Зарудний тут-таки повернув коньяк назад, натомість видобув віскі, справжнє, навіть у фірмовій коробці. Ця виявилася незайманою, Зарудний поставив її на стіл для нарад, вийняв квадратну пляшку з коробки, примостив поруч дві склянки, вихлюпнувши перед тим з однієї рештки води на підлогу. Під супровід байдужого Сергієвого погляду скрутив корок, налив одну майже по вінця, другу — до половини. Ту, повну, підсунув до краю, пропонуючи таким чином Горілому підійти.

— Я не гордий, — промовив той, справді підійшов, узяв склянку й одним махом спорожнив, правда, закашлявшись на видиху.

— З поверненням, — Зарудний теж випив, але неквапом, невеликими ковтками, хоча теж до денця.

Хвиля міцного різкого алкоголю накрила Горілого, поки господар кабінету допив своє. Кімната враз хитнулася, мов човен у шторм, на короткий час потемніло в очах. Та втома від кількаденного пиття принесла з собою і досвід: зробивши кілька глибоких вдихів-видихів, Сергій поклав правицю на спинку найближчого стільця, натиснувши на неї всією вагою свого тіла і втримавшись на ногах. Хитавиця не припинилася, просто була вже не аж такою інтенсивною. Повернулася приємна легкість, відразу закортіло посилити відчуття повного розслаблення, та в кабінеті підполковника Зарудного недавньому зеку цього хотілося найменше.

— Вважай, поручкалися.

Підполковник хлюпнув собі ще, цього разу — зовсім мало, горлечко перемістилося до Сергієвої склянки, але той накрив її лівою долонею, так само міцно стиснувши за краї.

— Як хочеш, — знизав плечима підполковник.

У надрах сейфу знайшлася переполовинена шоколадка. Покришивши її квадратиками просто на обгортку, Зарудний виклав цю закуску на стіл, запросто сперся на край свого столу, пригубив віскі, закурив. Перехопивши погляд Горілого, простягнув пачку. Тому справді хотілося курити, свої цигарки закінчилися, і зрештою — пригостився начальницьким віскі, то позичайся сигаретами, треба бути послідовним.

— Відпочив? — поцікавився Зарудний, закуривши.

— Не втомився, — в тон відповів Горілий.

— Воно й видно. За роботою скучив? Чого тебе до Коваленкової вдови понесло? Ти хто такий узагалі?

— Людина без документів, — мовив Горілий. — Із довідкою. І з усіма громадянськими правами.

— Ти диви!

— Ну да! В тому числі — з правом спілкуватися без обмежень.

— Ось що… реклама ти мобільного зв’язку… без обмежень, — говорив Зарудний без жодної злості, радше як суворий батько чи навіть старший брат, повчаючи нерозумного меншенького. — За своє ти відсидів…

— Не тільки за своє, — втулив Сергій.

— Потім про це, — Зарудний зробив іще одну затяжку, поставив склянку поруч, потягнувся по шоколадний квадратик, прожував. — Значить, за своє ти відсидів. Паспорт отримаєш без проблем. Будуть проблеми — вирішимо на раз. У справі, якою зараз займається твій друг Шпола, ти не свідок, не підозрюваний, не потерпілий і навіть не жертва. Поки в тебе нема документа зі штампом про реєстрацію за місцем проживання, ти, Сергій Горілий, бомж, який звільнився з місць позбавлення волі. Січеш? Будь-яку участь в оперативно-розшукових міроприємствах[3] ти брати не можеш. Такі дії за бажання можуть трактуватися як порушення закону. Хоча б адміністративне. Ясно?

— Я можу йти? — Горілий, відпустивши спинку стільця, зробив крок назад.

— Ні, не можеш, — Зарудний, уже не приймаючи жодних заперечень, знову розлив по склянках віскі, цього разу — без фанатизму, зовсім потроху. — Не дивись на мене так, не скрегочи зубами. По-перше, поламаєш, гостри — не гостри. По-друге, собі ж краще зробиш, якщо зараз повернешся до матері, чи де ти там живеш, і пересидиш тихенько хоча б місяць. Ну, півтора — максимум.

— І що буде?

— Ти ж сам кажеш — не тільки за своє відсидів. Нагадаю, коли забув: твоя проблема і провина, Горілий, лише в тому, що попався. Не ти, то інший пішов би, як кажуть інтелігенти, на жертовний олтар. Тільки ти строк відсидів повний?

— На шість місяців менше. З хвостиком.

— До чого тут хвостик? Який хвостик?

— Шість місяців і дванадцять днів. Ось такий хвостик. Дрібний, але приємний. Хоча, — Горілий глянув уже трошки збитим із різкості поглядом на тліючий кінчик цигарки, — кому як. Ви сиділи хоча б шість місяців і дванадцять днів, і навіть не на зоні — просто в камері?

— Не починай, — Зарудний знову сьорбнув зі склянки. — Сиділося тобі нормально, єдина незручність — позбавлення волі. І то: в межах колонії твоєї свободи занадто ніхто не щемив. Я ж постійно тримав руку на пульсі. Певні люди отримали ніби між іншим певні вказівки, тому відбував ти, Горілий, покарання, не те щоб у Христа за пазухою, але й не в найгірших умовах.

При цих словах Сергій мимоволі торкнувся шраму на щоці.

— Теж у курсах, — кивнув Зарудний. — Навіть знаю, за яких обставин ти собі