Читати книгу - "Сад спочилих котів"

«Інакше…» — хлопець не наважувався завершити цю думку. Він був не з боязких. Проте…

Чимало пройшовши, юнак дістався до наступної цятки світла. Її він уже не міг назвати сталевим дзеркалом та неабияк здивувався. Замість дзеркала хлопець застав харчовий автомат. Цебто один із тих автоматів, у щілину якого просовують гроші, відтак натискають на кнопку, смикають ручку, і до клієнта вилазить таця з їжею… Юнак засміявся, дістав із кишені купюру в двадцять п’ять лір та засунув у щілину, смикнув ручку. Це був автомат без меню. Дивно й те, що проковтнув двадцять п’ять лір. Але ще більша дивина, коли він видав тацю, на якій стояла тарілка зі свіжою підсмаженою рибою, яка досі приємно потріскувала. У коробці біля автомата лежали пакетики з хлібом, сіллю, перцем та лимоном, а також — столовими приборами.

«Зрозуміло, — подумав юнак. — Це витівки якихось туристів… Ну й ну…» Він прочитав написи на тарілці. Кісточки з риби просили викидати у виїмку внизу автомата. Тарілку з прибором — повернути в коробку, яка стояла зверху на ньому. Відтак — натиснути на ручку зліва в нижньому кутку автомата. Хлопець виконав усі рекомендації. Виїмка всмоктала кісточки, у коробці вимився посуд. Про хліб не говорилося нічого. Юнак приберіг його рештки на дорогу, поклавши їх до кишені.

Однак ніяких туристів ніде не було — він зоставався сам-самісінький. Його вже бентежило: чи користувався цим автоматом ще хтось, крім нього.

Годинник і далі показував дванадцяту, працював, але залишався мов щойно накручений.

Аж раптом парубок дещо згадав. Цей спомин неначе губився в далекому минулому. Можливо, відтоді й справді сплинуло багато часу. Чи бодай здогадується він, як довго вже простує цим коридором? Чи не втратив ліку часу, годин і днів?

Хлопець пригадував таке: щойно він дістався до краю берега та угледів перед собою скелі, котрі височіли, мов мури, серце здригнулося від подиву. Тепер він починав розуміти причину цього відчуття. Постійно заворожений всеосяжністю морського обрію, він буцімто забув, що у світі панують інші виміри. Натомість скелястий мур знову обернув ці забуті виміри на реальність, таку близьку, що аж виїдала очі, нездоланну, обридливу… Тепер-то йому було зрозуміле це відчуття. Адже думка про те, скільки часу вже простує цим безвимірним, безлюдним світом, дедалі чіткішала й у голові, і в душі.

Дорогою він зареготав. Потім сказав собі: «Мені страшно. Якби не боявся, то не розреготався б. Я боюся, але, оскільки тут годі щось удіяти, окрім як іти…»

Хлопець уже не міг гадати, що ще може вдіяти, окрім як іти. Треба було йти. Оскільки дорога не розгалужувалася, навіть не давала йому вибору, то мав іти: до її кінця або ж до початку, звідки вийшов — до лазу, де море…

Він ішов. Спереду линуло сяйво. Безсумнівно, звідтіля. Автомати, сталеві дзеркала відбивали якесь світло; звідкись воно линуло. Щойно він відчував голод, одразу з’являвся автомат. Дрібні гроші в кишені якоїсь миті закінчилися. Та кидай хоч великі купюри, хоч дрібні, ці автомати виділяли достатні порції, щоб наїстися — не великі й не малі, а такі, аби наїстися. Страви — то солоні, то солодкі, іноді — риба, іноді — зелень та овочі, з напоїв — і вода, і айран…

Траплялися й автомати з цигарками. «Бракує тільки автомата з грішми», — злетіло у хлопця з язика, коли закінчилися дрібні купюри. Та не минуло багато часу, як він угледів і такий автомат. Юнак дістав з кишені дві купюри в десять лір і просунув у щілину, з автомата виповзло стільки п’ятизначних курушів, що вистачило напхати дві кишені. Однак і ті поступово закінчилися в дорозі. Навіть якщо йому стачало їжі, здавалося, що ця подорож триває майже рік, проте чи таки рік, чи тиждень — годі було визначити….

Засинаючи на узбіччі дороги, він завжди звертав увагу на те, щоб лежати головою в тому напрямку, куди йшов, та не збитися із шляху.

До сну в нього відростала чимала борода. Коли ж він пробуджувався, то обмацував обличчя рукою — те було, ніби щойно поголене. Юнак не відав ні дня, ні ночі, усю дорогу світло й далі відбивалося здалека лише від сталевих автоматів, не дужчало й не слабшало; годинник завжди показував дванадцяту, а днів просто не існувало: ні вчорашніх, ні сьогоднішніх, ні завтрашніх, як і — ранку та вечора. Хлопець давно про них забувся. Він тільки знав одне — іти. Вже навіть не пригадував, чому та як потрапив у цю пастку. Щоправда, знав, навіщо йде — аби вийти на світло. Але що буде, як вийде — на це також не міг відповісти…

Аби добратися до світла… Добратися до справжнього світла, а не сяйва, яке віддзеркалюють сталеві автомати…

Вряди-годи він зупинявся. «А що таке справжнє світло?» — запитував сам себе. Запитував і не міг відповісти. Що воно таке? Звідки линуло? Яке мало бути? Зрештою він дійшов до того, що забув і ці питання та більше не ставив собі жодних…

Він ішов.

Гроші давно закінчилися, однак тепер автомати годували його безкоштовно. Чим дужче йому набридала одноманітна дорога, тим частіше він доторкався до стін, оскільки згодом зробив відкриття: стіни уминалися від дотику, вигиналися, утворювали кути. Та аж потім випрямлялися знову.

Юнак ішов. Світло нітрохи не наближалося. Воно й далі віддзеркалювалося від автомата до автомата. Натомість очі давно звикли в цьому коридорі до мороку. Хлопцеві здавалося, що світла багацько, і все довкола чудово видно. Однак він досі знав, звідки лине те світло. Тому і йшов. Чи то міг іти. Він мав дістатися до світла.

Якоїсь миті юнак збагнув, що автомати дедалі рідшають. Він уже не раз потерпав від голоду, ледве тримався на ногах, падав, але підводився й тільки після цього надибував харчовий автомат. До такої ж машини з водою він не міг добратися, поки не пересохне в горлі, не заколе в очах…

Хлопець вирішив пришвидшити ходу, майже біг. Натомість автомати віддалялися, відстані між ними дедалі більшали.

«Я загину, — спало йому на гадку у важку хвилину. — Цей коридор створено, щоб убивати людей…»

Він не гинув. Аби не загинути, біг, летів, як навіжений…

Геть захеканий, інколи зупинявся. І знову наказував собі: «Бігти, бігти, я можу, я повинен устигнути до автомата, поки не вмер, не звалився безсилий…»

Він уже навіть не мріяв побачити світло. Про нього міг подумати й потім. Насамперед