Читати книгу - "Худий"

— Є якісь новини про батька? — поцікавився хлопець.

— Ні. Хіба що та спроба самогубства виявилась фальшивою тривогою, — відповів я. — Та ти, певне, вже чув про це.

— Так. — Він завагався. — Я б хотів з вами поговорити, перш ніж ви підете.

— Гаразд.

— Але ти ж бо говориш, — заперечила Мімі. — Невже в тебе є таємниці від мене? — Голос її повеселішав, вона більше не тремтіла.

— Та тобі буде нудно, — він узяв капелюха й пальто, кивнув мені й вийшов з кімнати.

Мімі знову трусонула головою.

— Ніяк його не збагну. Цікаво, що він подумав про нас з тобою? — запитала вона пустотливо, а тоді серйозніше додала! — То що скажеш, Ніку?

— Про можливість провести тобі решту днів у…

— Ай, облиш! — стенула вона плечима. — Не хочу цього чути. Пообідаєш зі мною? Мабуть, ніхто більше не прийде.

— Перепрошую, але не можу. Послухай, що то за докази, які ти знайшла?

— Та я справді нічого не знаходила. Збрехала. — Вона насуплено зиркнула на мене: — І не дивись такими очима! Слово честі, то була брехня.

— Виходить, ти мене покликала, щоб набрехати? — спитав я. — Чого ж тоді змінила намір?

Вона пирснула:

— Ти, мабуть, таки мене любиш, Ніку, інакше не був би таким колючим.

Я вирішив не продовжувати цю розмову і мовив:

— Гаразд, запитаю, що хотів Гілберт, і вже піду.

— Залишись, прошу.

— На жаль, не можу, — знову відмовився я. — Де кімната Гілберта?

— Другі двері з… Невже Кріса справді заарештують?

— Все залежить від того, — пояснив я, — які він дасть свідчення. Йому треба викласти правду, щоб уникнути неприємностей.

— О, чорт… — Вона раптом затнулась і пильно подивилась на мене: — А ти не морочиш мене часом? Він дійсно Келтермен?

— Поліція в цьому переконана.

— Але той шпик, що приходив сьогодні, й слова не спитав про Кріса, — зауважила вона. — Тільки поцікавився, чи я знала…

— Тоді вони ще не були певні, — пояснив я. — Існувало саме припущення.

— А тепер уже певні?

Я кивнув.

— Звідки вони дізнались?

— Від його знайомої, — відказав я.

— Якої? — очі н неї потемнішали, але голос не змінився.

— Забув прізвище, -. збрехав я, але тут-таки сказав правду: — Це та, що засвідчила його алібі.

— Алібі? — обурено перепитала вона. — Чи не хочеш ти мене запевнити, що поліція здатна повірити на слово дівці такого штибу?

— Якого такого?

— Ти чудово мене розумієш.

— Анітрохи. Ти що, її знаєш?

— Ні, — скривилася вона, наче я сказав непристойність. Звузивши очі, прошепотіла: — Ніку, ти гадаєш, це він убив Джулію?

— Нащо б це йому робити?

— Припустимо, він одружився на мені, щоб помститися Клайду, — розмірковувала вона, — і… Знаєш, це ж бо він підбурив мене приїхати сюди й спробувати стягти з Клайда гроші. Можливо, я сама прохопилась про таку можливість, вже не пригадую, але те, що він наполіг, — напевне. А тепер уяви, що він забіг до Джулії. Вони, звичайно, були знайомі, бо працювали на Клайда в один і той самий час. Він знав, що я йду до неї, і перелякався, що в роздратуванні вона може розповісти про нього правду і… Таке можливо?

— Нісенітниця. До того ж ви з ним вийшли тоді з готелю разом. Він просто б не встиг…

— Але моє таксі повзло як черепаха, — заперечила вона, — і ще я могла де-небудь зупинитися — здається, так і було. Якщо не помиляюсь, то я зупинилась біля аптеки, щоб купити аспірину. — Вона енергійно закивала головою: — Саме так.

— А його ти попередила, що по дорозі зупинишся, — підхопив я. — Не треба, Мімі. Вбивство — тяжкий злочин. Не слід зводити наклепи на того, хто тебе ошукав.

— Ошукав? — вирячилась Мімі. — Хто? Цей… — Вона обізвала Йоргенсена всіма непристойними й соромітницькими прізвиськами, які тільки знала, й зрештою вже просто вищала мені в обличчя.

Коли вона спинилась перевести подих, я зауважив:

— Блискуча, зізнатися, лайка, але…

— У нього навіть вистачило нахабства запідозрити мене у вбивстві, — повідомила вона. — Розпитувати мене він не наважився, але тримався своєї думки, доки я йому продемонструвала… Ну, те, що я не вбивала.

— Ти не це хотіла сказати. Що ти йому продемонструвала?

Вона тупнула ногою.

— Досить мене ятрити запитаннями!

— А іди ти к бісу! — розлютився я. — Сама мене закликала. — Я пішов за пальто й капелюхом.

Мімі кинулась услід і вхопила мене за руку:

— Ніку, пробач, будь ласка! Це все мій паскудний характер. Сама не розумію, що робл…

До кімнати увійшов Гілберт і оголосив:

— Я вас трохи проведу.

— Ти підслуховував! — обпалила його поглядом Мімі.

— Хіба можна не почути твого вереску? — зауважив він. — Дай мені грошей.

— Ми ще не скінчили розмову, — відрубала вона.

Я зиркнув на годинник.

— Мушу бігти, Мімі. Вже запізнююсь.

— Може, повернешся, коли владнаєш справи?

— Якщо не буде пізно. Не чекай.

— Я буду вдома, — сказала вона. — Приходь, як би пізно не було.

Я пообіцяв, що постараюсь. Вона дала Гілберту гроші, й ми з ним зійшли сходами вниз.

19

— Я підслуховував, — зізнався Гілберт, щойно ми вийшли з готелю. — Вважаю безглуздям не скористатися з можливості й не підслухати, якщо хочеш вивчити людей, — адже вони зовсім інші в твоїй присутності. Звичайно, вони сердяться, коли дізнаються, що їх підслуховували, — він вишкірився, — та навряд чи тваринам і птахам так само подобається нагляд натуралістів.

— І багато ти почув? — поцікавився я.

— Достатньо, щоб скласти повну картину.

— Яка ж твоя думка?

Він стулив губи, наморщив лоба і розсудливо мовив:

— Важко сказати щось певне. Мати ще може щось приховати, але на вигадку вона слабка. Ви, мабуть, помітили таку кумедну річ: люди, що звикли всім брехати, роблять це якнайнезграбніше і легше за інших піддаються на брехню. Здавалося, вони б то мусили бути насторожі — аж ні, вони якраз і готові повірити в будь-яку дурницю. Скажіть, ви це помічали?

— Так.

— Я от що хотів вам повідомити: Кріс учора не ночував удома. Через цс мати й дратується більше ніж звичайно. Вранці и взяв пошту і знайшов там лист, адресований Крісу. Я вирішив, що в листі може бути щось цікаве, й відклеїв конверт над парою. — Він витяг з кишені листа і протягнув мені. — Прочитайте, а тоді я його знову заклею і покладу до завтрашньої пошти на випадок, якщо Кріс повернеться, хоч, на мою думку, навряд чи.

— Чому ти так думаєш? — спитав я, беручи листа.

— Бо він справді — Келтермен.

— Ти сказав йому про це?

— Не мав