Читати книгу - "Служивий мечник"

— Праведним гнівом! — бундючно заявив Яйк. — Їхня милість мали б призначити мого батька Правицею. Батько — брат короля і кращий полководець Семицарства після загибелі дядька Баелора. А князь Кровокрук навіть не справжній князь. Його так називають лише з дурної двірської чемності. Він ворожбит, ще й роду підлого.

— Не підлого. Він позашлюбний син, але роду чесного.

Може, Кровокрук і не був справжнім князем, та з обох боків походив з можновладних домів. Його мати була однією з численних коханок короля Аегона Негідного. По смерті старого Аегона королівські байстрюки стали справжньою чумою Семицарства. На смертному ложі король узаконив усіх своїх дітей. Не тільки Великих Байстрюків — Кровокрука, Лихого Булата, Даемона Чорножара, народжених від шляхетних пань — але й низькородних, від шльондр, корчмарок, купецьких дочок, дівок з вертепів та усіх гарненьких селянок, що траплялися йому на очі. Гасло дому Таргарієн — «Вогнем та кров'ю», але пан Арлан колись казав, що Аегон мав би взяти собі інше: «Підмийте і ведіть».

— Король Аегон зробив з Кровокрука законного сина, — нагадав Дунк малому, — як і з решти.

— Старий верховний септон казав моєму батькові, що королівські закони — то одне, а божі — то інше, — вперто правив своєї хлопчик. — Законні діти зароджуються на шлюбній постелі, благословляються Батьком та Матір’ю. А байстрюки походять від хіті, слабкості духовної й тілесної. Хай король Аегон наказав не вважати своїх байстрюків байстрюками, але ж природи їхньої він не змінив. Верховний септон каже, що всі байстрюки схильні до зради… Даемон Чорножар, Лихий Булат, ба навіть Кровокрук. Князь Водограй хитріший за тих двох, але зрештою і він виявиться зрадником. Верховний септон радив моєму батькові не довіряти ані йому, ані іншим байстрюкам. Хоч великим, хоч малим.

«Уроджений зрадник» — подумав Дунк. — «Від хіті та слабкості. Не вартий довіри.»

— Яйку, — мовив він, — а чи не думав ти, що я теж, може, байстрюк?

— Ви, пане? — Хлопчик був застигнутий зненацька. — Та ні…

— Всяке може бути. Я ж не знав своєї матері, ба навіть її долі. Може, я народився надто великим, і це її вбило. Майже напевне вона служила при корчмі, а може, шльондрувала. В Блошиному Подолі шляхетних пань, бач, не водиться. А якщо вона таки вийшла заміж за мого батька… то де ж тоді він?

Дункові не подобалося, коли його змушували згадувати своє життя до пана Арлана.

— У Король-Березі є харчівня, куди я продавав пацюків, котів та голубів на бевку. Тамтешній кухар завжди казав, що мій батько — напевне, злодій або гаманоріз. «Може, я навіть бачив, як його вішали» — бува, базікав він. — «А може, його на Стіну випхали.» Коли я служив панові Арлану, то питався, чи не поїдемо ми колись туди — присягнути Зимосічі або ще якомусь північному замкові. Я сподівався: а раптом, діставшись Стіни, зустріну там якогось дуже високого старого, схожого на мене. Але ми туди не дісталися. Пан Арлан казав, що на півночі немає заплотів, зате у лісах повно вовків.

Дунк похмуро похитав головою і додав:

— Власне, чого це я. А того, що майже напевне ти служиш байстрюкові.

Єдиний раз Яйк не знайшовся, що відповісти. Навколо них згущувався морок. Світлячки повільно шурхали між деревами, наче плаваючі зірки. Зірки також сяяли і у небі — стільки, що людині не порахувати, навіть якщо вона проживе так довго, як старий король Джаяхаерис. Дунк підняв очі й відразу побачив старих друзів: Огиря та Льоху, Королівського Вінця та Лампаду Стариці, Байдака, Привида, Місячну Діву. Але на півночі збиралися хмари, і блакитне око Крижаного Дракона, що вказувало на ту сторону світу, було затемнене.

Поки вони добралися до Стояка, високого й темного на своєму пагорбі, вже зійшов місяць. З вікон башти сочилося бліде жовте світло. Зазвичай пан Явтух вкладався до ліжка, щойно повечеряє, та схоже, цієї ночі він свій звичай порушив. «Чекає на нас» — вирішив Дунк.

Чекав і Беніс Бурощит. Його вони знайшли на сходах вежі. Лицар жував кислолист та налощував меча-півторака при місячному світлі. Неквапне шурхання бруска по залізу розносилося далеко. Пан Беніс не надто дбав про власну особу та одяг, але зброю зберігав бездоганною.

— Овва, бовдунк повернувся! — вигукнув Беніс. — А я тут меча гострю, по тебе збираюся — від Удовиці рятувати.

— Де військо?

— Мет і Гак-Байрак чатують на даху — ану ж раптом Вдовиця у гості нагодиться. Решта, скиглячи, поповзла спати. Усі побиті, як підкови. Я їх не жалів. Випустив трохи крові з того дурника, щоб розсердити — він коли розсердиться, то б’ється краще.

Беніс вишкірився своєю червоно-бурою посмішкою.

— Оце так губу нажив! Наступного разу не лізь перевертати камені, куди не просять. Що сказала та клята молодиця?

— Що воду не віддасть. А ще й вас хоче забрати за поранення копача біля греблі.

— Хто б сумнівався! — сплюнув Беніс. — Ото галасу за якогось хлопа. Та він би дякувати мені мав. Жінки полюбляють чоловіків зі шрамами.

— Тоді й вам буде краще без ніздрів. Їх-бо Вдовиця хоче вирвати.

— А не пішла б вона у сраку! Якби ніздрі мені були зайві, я б їх сам вирвав!

Він тицьнув великим пальцем угору.

— Пан Лантух сидить у своїх покоях. Згадує, який він колись був зацний вельможа.

Раптом подав голос Яйк.

— Він бився за чорного дракона!

Дунк ладен був дати малому ляща, але бурий лицар тільки зареготав.

— Оце раптом! А втім, не диво, хоч би й глянути на нього: чи схожий він на людину, що билася за переможця?

— А наче ви схожі. Інакше б не сиділи тут. — Дунк обернувся до Яйка. — Подбай про Грома та Маестра, а тоді приходь до нас.

І пройшов до вежі крізь двері за підйомними сходами. Старий лицар саме сидів коло комину в халаті, не запалюючи вогню. У руці він тримав батьківського келиха — важкого, срібного, виготовленого для котрогось князя Осгрея ще до Завоювання. Келиха прикрашав клітчастий лев, викладений лусочками нефриту та золота. Деякі з нефритових лусочок давно висипалися. Зачувши Дункові кроки, старий лицар підняв очі та блимнув, наче прокинувшись від сну.

— Пане Дункане… Ви повернулися. Ну, то чи вселили ви своєю