Читати книгу - "Затемнення"

— Гаразд. Тобто ви вчинили нерозумно, але я рада, що все так обійшлося. Еммет такий необережний. Він міг поранитися.

Джейкоб пирхнув.

— Невже твій вампір сказав, що ми напали на них без причини і що його безневинна сімейка…

— Ні, — перебила я його. — Едвард розповів мені те ж саме, що й ти, просто не так детально.

— Ха, — видихнув Джейкоб і нахилився, аби підхопити один із тих камінців, що у величезній кількості валялися у нього під ногами. Без особливих зусиль він пожбурив його на добру сотню метрів у затоку.

— Гадаю, що вона повернеться. У нас іще буде нагода її піймати.

Я здригнулася. Певна річ, Вікторія повернеться. Але чи скаже мені Едвард про це наступного разу? Навряд. Треба спостерігати за Алісою, шукати особливі знаки, що вкажуть мені на повернення…

Здавалося, що Джейкоб не помітив моєї реакції. Із задуманим виразом на обличчі, міцно стуливши повні губи, він спостерігав за хвилями.

— Про що ти міркуєш? — запитала я згодом, порушивши мовчанку.

— Я міркую про те, що ти мені сказала. Про те, як провидиця побачила, що ти стрибаєш зі скелі, і подумала, що ти вчинила самогубство, і про те, як усе вийшло з-під контролю… Ти ж розумієш, що якби ти просто чекала на мене, як і передбачалося, то крово… Аліса не змогла б побачити, що ти збираєшся стрибнути? Нічого б не змінилося. Ми б із тобою зараз сиділи у мене в гаражі, як і всі суботи перед тим. У Форксі б не було вурдалаків, і ми з тобою… — він затнувся, заглибившись у думки.

Він так це сказав, що мені аж лячно стало, — ніби було б краще, якби у Форксі не було вампірів. У мене аж серце тьохнуло від порожнечі змальованої ним картини.

— Едвард повернувся б так чи інак.

— Ти в цьому впевнена? — запитав він, знову ставши в позу, щойно я згадала Едварда.

— Ми з ним… не можемо бути окремо одне від одного…

Він хотів щось сказати, точніше — нагрубити, судячи з виразу його обличчя, але потім зупинився, глибоко вдихнув і мовив:

— Ти знаєш, що Сем сердиться на тебе?

— На мене? — розгубилась я. — А, я знаю. Він гадає, що якби мене тут не було, вурдалаки б також трималися осторонь.

— Ні, не тому.

— Тоді чому?

Джейкоб підняв іще один камінець із-під ніг. Він повертів його поміж пальцями і, не відводячи погляду від цього чорного шматочка скелі, тихо сказав:

— Коли Сем побачив… якою ти була спочатку, коли Біллі їм розповів, що Чарлі дуже хвилюється за твій стан, і тоді, коли ти почала стрибати зі скель…

Я скорчила міну. Мені про це не дадуть забути.

Джейкоб подивився на мене.

— Він гадав, що ти єдина людина у світі, яка має такі ж підстави ненавидіти Калленів, як і він. Сем почувається… зрадженим, бо ти з такою легкістю впустила їх назад у своє життя, ніби вони тобі нічого не зробили.

— Можеш сказати Сему, щоб забирався під…

— Поглянь лише, — перебив мене Джейкоб, вказуючи на орла, що з неймовірної висоти пікірував просто в океан. Але в останню мить орел зупинився, і лише кігті дряпнули поверхню хвиль. А потім він шугонув угору, напружуючи крила під вагою щойно пійманої величезної рибини.

— Ти можеш побачити це всюди, — сказав Джейкоб несподівано відстороненим голосом. — Незмінні закони природи — хижак і жертва, безкінечний кругообіг життя і смерті.

Я не зрозуміла, що він хотів сказати цією лекцією про природу, і вирішила, що йому просто захотілося змінити тему. Але потім він подивився на мене — його очі трагічно усміхалися.

— Але ти поки ще ні разу не побачила, щоб рибина намагалася поцілувати орла. І ніколи не побачиш, — він над силу всміхнувся.

Я натягнуто всміхнулася у відповідь, хоча гіркота досі стояла у мене в роті.

— А може, вона намагалася, — припустила я. — Важко сказати, про що думає риба. Орли, знаєш, вони привабливі птахи.

— То ось до чого все зводиться? — його голос несподівано порізкішав. — Приваблива зовнішність?

— Не будь дурним, Джейкобе.

— Тоді це гроші? — не міг вгамуватися він.

— Дуже добре, — промовила я, встаючи з колоди. — Мені лестить, що ти про мене такої високої думки.

Я повернулася до нього спиною і пішла геть.

— Тільки не злись на мене, — він наздогнав мене, схопив за зап’ястя і розвернув до себе. — Я серйозно! Я намагаюсь зрозуміти, але нічого не виходить.

Його брови сердито звелися докупи, і під їхніми густими тінями очі здавалися чорними.

— Я кохаю його. Не тому, що він гарний чи багатий! — я жбурляла в Джейкоба словами. — І я б воліла, аби в нього не було ні того, ні того. Це б навіть трохи згладило розбіжність між нами, тому що він залишився б найніжнішим, найбезкориснішим, найрозумнішим і найдостойнішим з усіх, кого я зустрічала в житті. Звичайно, я кохаю його. Невже це так важко збагнути?

— Це неможливо збагнути.

— Тоді просвіти мене, Джейкобе, — з мене бурхливо полився нестримуваний сарказм. — Що тоді може бути гідною підставою для того, щоб кохати когось? Бо може виявитися, що я роблю це не так.

— На мою думку, треба почати з того, щоб шукати серед собі подібних. Це зазвичай діє.

— Це просто дурня! — викрикнула я. — Тоді залишиться тільки Майк Ньютон.

Джейкоб відступив на крок, прикусивши губу. Я бачила, що мої слова зробили йому боляче, але була занадто розлючена, щоб зараз про них пошкодувати. Він відпустив мої зап’ястя і, схрестивши руки на грудях, відвернувся і став дивитися на океан.

— Я також людина, — пробурмотів він ледве чутно.

— Не настільки людина, як Майк, — сказала я безжально. — Ти досі вважаєш, що це найважливіший пункт?

— Нас не можна порівнювати, — Джейкоб не відводив погляду від сірих хвиль. — Я цього не вибирав.

Я засміялася, не вірячи власним вухам.

— А Едвард, на твою думку, вибирав? Він знав про те, що відбувається, не більше за тебе. Він же не підписувався на це.

Джейкоб покивав головою короткими швидкими рухами.

— Знаєш, Джейкобе, ти страшенний лицемір — гадаєш, якщо ти вовкулака, то це тебе виправдовує.

— Нас не можна порівнювати, — повторив Джейкоб, дивлячись на мене спідлоба.

— Не розумію, чому ні. Ти міг би ставитися до Калленів з трошки більшим розумінням. Ти навіть не уявляєш, які вони хороші зсередини, Джейкобе.

Він іще більше насупився.

— Вони не повинні існувати. Їхнє існування суперечить законам природи.

Я зупинила на ньому пильний погляд,