Читати книгу - "Далекий простір"

з відстані кількох кілометрів, мегаполіс, уже добре помітний в своїх головних каркасних нутрощах, нагадував моторошних розмірів фабрику життя. Фабрику, що підтримує життя і керує ним. Наскільки мав рацію священик! Ці мертві конструкції, і люди всередині них, і Державне Об’єднання, його органи, – все це було одне ціле. Одне одного доповнює, один без одного не може існувати. Державному Об’єднанню потрібні цей лабіринт і люди, лабіринт живе людьми та Державним Об’єднанням, без них він – нагромадження металу. А люди… Вони живуть усередині лабіринту, за допомогою якого (його техніки та електронної начинки) Державне Об’єднання організовує їхній затишок та існування. Все вірно, не так просто розплутати клубок, звинуватити Державне Об’єднання в злому умислові. Зло змішалося з добром, стало добром.

Габр ішов мокрим полем у сутінках, що згущалися. І з кожним кроком стіна, через яку не можна було перелізти, ставала все більш вражаючою. Перед цим громаддям сталі, що зникало в безкінечності, Габр відчував своє безсилля. Що він таке, купка жалюгідної плоті, перед мертвим і організованим чудовиськом?

Але інше почуття, яке Габр гнав подалі, раз-у-раз відвідувало його: невже він ось цими руками здатний паралізувати цілий світ? Таку міць? На глибині цього безсилля пробивалася ніжна квітка всесилля, дивне і хвилююче почуття, що його навіював йому Окс. Не бачити живих людей усередині, не пам’ятати свого милого минулого, солодощів колишнього життя, навіки, бритвою по венах, розірвати з дорогим. І тоді… Тоді залишається тільки це чудовисько, яке хоче стерти тебе, тебе особисто, твоє єдине життя, з лиця землі. І в цьому двобою сам на сам ти хочеш вийти переможцем. Ти переможеш своє минуле, самого себе, бо дороге ніколи більше не стане дорогим – ти вирваний із ґрунту.

Так говорив йому Окс.

Тікати від мегаполіса можна було тільки до Окса, а той штовхав його назад. Третього шляху не було: поза Прозорою Плямою тебе рано чи пізно намацають локатори і виловлять. І тоді кінець життя – чи сліпота і квадрат 4-Б, а отже, знову Окс. Окс – він теж був пасткою, лише з іншого боку. Священик сидить собі там, у надрах лабіринту, і спілкується зі своїм Богом; якщо вірити йому, він відчуває свободу, він вільний. Сліпий. А він, Габр, можливо, єдиний на все людство, хто, насолоджуючись дарованою йому свободою, бачить світ, і він метається в замкнутому колі.

Габр присів перепочити просто на шматок якоїсь труби. Металевий брухт в міру наближення до мегаполіса зустрічався дедалі частіше. То тут то там стирчали з землі шматки труб і цілих блоків, валялися частини кріпильних зв’язок і зламані балки. Ще півгодини, і він досягне мети. Отже, він вступить у минуле, але ким? Можливо, він зустрінеться зі своїми знайомими, з Ліоз, із тими, хто продовжує жити тим самим життям (невже це можливо) … Але хто він буде?

Сильний вологий вітер, що гуляв по полю, бив Габрові в обличчя. Але він ні на що не звертав уваги, невідривно дивився на гігантські підвалини мегаполіса, що колонами летіли у височінь, нависали над головою, готові, подібно нахиленим вежам, звалитися будь-якої хвилини. Так здавалося. Там, на висоті сотні метрів, починався перший рівень, крізь ґрати його перехресть проглядався другий, і – ще далі – третій. До шуму пневмопоїздів, що розганялися, і гуркоту вантажних магніт-блоків, до дзижчання гвинтопланів, яке перейшло в тріск, домішався ще й запах. Дивний запах мегаполіса, який вривається в тебе на нежитлових ділянках, позбавлених аерозольних синтезаторів. Це був змішаний запах сірки, нафти і ще якихось технічних матеріалів. У Габра, чий ніс устиг звикнути до інших запахів, він викликав легку нудоту й відразу. Ось це – його Батьківщина.

То хто ж відрізав його від дорогого? "Батьківщина" – як має звучати це слово? Рідна вулиця, рідний дім, рідні люди… Хто крапнув отрути в море рідності? Хто спорудив бар’єр між ним і його минулим?

Габр не помічав, як по його обличчю стікало те, що не мало імені. Гірка, гірка тяжкість пізнання. Невже істина може вбити святе? Невже треба бути сліпим, постійно перебувати в брехні, щоб залишатися на своєму ґрунті, щоби все життя бути тим, ким ти себе вважав і бачив у блаженному дитинстві, у щасливій юності? Навіщо він прозрів? Навіщо він бачить цей жах, це мертве чудовисько, яке не може викликати нічого, крім огиди, крім ненависті? Окс! Він теж ненавидить те, що було його життям, тільки тому, що і він усе побачив, і він здригнувся від істини.

Габр відчув, що промерз, і підвівся. Вітер куйовдив його волосся. То, може, мають рацію ті, з Міністерства контролю? Може, не потрібно, щоб людина прозрівала, інакше виникає можливість подивитися на тихий і прекрасний свій світ зі сторони. І замість "тихого і прекрасного світу" побачити волаючий порожнечами виворіт життя, страхітливих розмірів, кимось збудований (ким, коли?) лабіринт. І що тоді твоя "мала батьківщина", яка знаходиться на сто десятому рівні на посипаних землею залізобетонних основах? Як після цього жити? Може, і не можна, не належить людині виходити в поле і бачити, бачити збоку, здалеку свій всесвіт? Може, не можна залишати свій всесвіт, щоб вічно під ковпаком святої брехні зберігалося все дороге, його затишок?

Що знайшов ти, Габре? І що втратив?

Було вже пізно, коли він добрів до перших колон. Щоби не заблукати, він не пішов углиб лісу стовпів, які розтяглися у безкінечність, а вирішив рухатися вздовж мегаполіса. Колони були немислимого діаметру і всі слизькі. Якась кіптява, перемішана з шаром мастила, що перетворилося в желе, покривала їх до самої основи. Вони ніколи не іржавіли, ці колони. Але безліч числень ніхто їх не чистив, нікому до них не було діла.

Габр знаходився ніби під височенним мостом, із тією лише різницею, що перекриття було не суцільним, а подекуди розривалося, і в отворі, задерши голову, можна було побачити перекриття наступного рівня. А якщо щастило і збігалися отвори в перекриттях обох рівнів, тоді