Читати книгу - "Двоє над прірвою"

Поки добралися до берега і пересвідчилися, що перебратися на той бік річки ніяк не можна, бо по воді йде сало, почало сходити сонце. Після недовгої наради вирішили повернутися назад і зайти в село: потрібен був спочинок. А головне — нестерпно хотілося їсти.

Вибрали крайню хату, що стояла біля самого лугу. Довго сиділи в кущах, тремтячи від холоду. Стежили, чи нікого нема підозрілого. Було б украй нерозумно знову потрапити за колючий дріт.

Потім наважилися. Смольников залишився надворі, а я прочинив двері і вступив до хати.

— Добрий ранок, — привітався, швидко оббігши поглядом невелику кімнату, яка правила одночасно і за кухню.

За столом сиділо четверо: чоловік, жінка і двійко дівчаток, що враз поклали ложки і спідлоба зиркнули на мене.

— Доброго ранку, — відповів за всіх господар, ще не старий, але якийсь кістлявий, змучений чолов’яга. — Проходь, хлопче… Сідай… Бачу — не зблизька мандруєш…

— Не зблизька…

— Їсти хочеш?

Я ковтнув слину, жадібно глянув на стіл, де на цупкому настільникові лежала велика підсмажена хлібина, а в череп’яній глибокій мисці парувала товчена з салом та цибулею картопля.

Чи хочу я їсти? Ще б пак!

По жовтому обличчю господаря пробігла ледь помітна посмішка, і він сам собі відповів:

— Ну, звичайно ж, хочеш… Тоді роздягайся, мий руки і сідай до столу. Я сам, брате, нещодавно звідти…

— Звідки? — спитав я насторожено.

— Ну, як звідки? Відомо — з Хорольської ями!

Я закліпав очима. Всього сподівався, тільки не такої проникливості.

— Як… як ви дізналися?

Господар знову усміхнувся. Від цього шкіра на його обличчі зібралася зморшками.

— Видно пана по халявах!.. Та ти не бійся — не продам! Сідай до столу!

Я все ще нерішуче стояв посеред хати. Потім наважився сказати:

— Я не сам… Ми удвох.

— Так гукай свого товариша — хай заходить! Чого вже там!..

Коли зайшов Смольников і ми роздяглися і вмилися — уперше за багато днів, — на столі стояла ще одна миска з картоплею, глечик кисляку, а хлібина була повністю покраяна на чималі скибки.

Нічого смачнішого, здавалося, ми не їли в своєму житті. Дівчатка з подивом дивилися на нас, вражені тим, що ми враз спорожнили посуд, з’їли весь хліб і, розморені від ситості й тепла, ледве сиділи на лаві.

— Співчуваю вам, — сказав господар. — Бо сам і досі не можу прийти до тями… Спасибі жінці — виручила. Кілька днів бродила попід загорожею, поки побачила мене. Там же вийняла з ушей золоті сережки — віддала німцеві… Випустив… А вам як пощастило вирватися — втекли?

— Та ні, теж випустили, — схитрував Смольников.

Але господар не повірив:

— Знаю, як там випускають!.. Та ви не бійтеся. Якщо ми один одному не довірятимемо, то як і жити на світі? Я вже не кажу — як нам тоді із тією нечистю боротися… — І, не ждучи відповіді на свої досить прозорі й сміливі слова, додав: — Ну, ось що, братця, нікуди ми вас сьогодні не відпустимо! Зараз нагріємо пару чавунів води — скупаєтесь! І на піч — спати! Бо на вас страшно глянути… Брудні, зарослі, худющі. Одна шкіра та кістки… Ніяк не кращі за мене…

Він засміявся і наказав дружині приставити в піч, до вогню, два великі чавуни з водою. На заперечення Смольникова, що нам треба йти, бо, мовляв, ще далека додому дорога, відповів:

— Домівка не вовк — у ліс не втече! А якщо боїтесь, то повторюю: не бійтеся! Гарних людей у нас більше, ніж поганих. Це треба знати…

За годину викупані, підстрижені, поголені, переодягнуті в чисту білизну господаря, ми зі Смольниковим залізли на піч і миттю поснули. Прокинулися тільки перед вечором. На нас уже ждала смачна вечеря — борщ, вареники, а також пляшка самогону. Я від чарки відмовився, а Смольников з господарем перепустили по одній. Після вечері знову забралися на піч і проспали непробудним сном до ранку.

Вранці виявилося, що господиня прокип’ятила і попрала нашу білизну, а господар, замість військового, дав нам свій старий одяг. Пробули ми в цій гостинній хаті ще дві доби. За цей час трохи набралися сил, оговталися після Хорольської ями і одного дня після сніданку вирушили в путь. Від господаря дізналися, що через Сулу можна перейти просто по залізничному мосту, який німцями не охороняється.

Щиро подякувавши гостинним господарям, ми попростували левадами до Сули. Ранок був сонячний, морозний. Злегка припорошена снігом земля дзвеніла, як дзвін.

Міст справді не охоронявся. Ми незабаром опинилися на високому правому березі річки і по шпалах попростували на захід.

За годину підійшли до залізничної станції. Біля брудного перону стояв товарняк. Паровоз сичав парою і подавав сигнал. В порожніх вагонах і на площадках виднілися мовчазні фігури безплатних пасажирів — жінок і чоловіків, старих і малих. Війна, здається, підняла на ноги весь народ — кожному потрібно було кудись їхати.

Тут же, на пероні, сновигало кілька німецьких солдатів. Один з них, молодий, рудий, веснянкуватий, зганяв людей з поїзда, штурляючи кованим чоботом тих, хто чимось йому не сподобався. Та зігнані через хвилину мовчки стрибали на площадку з другого боку або залазили в інший вагон. Солдат лаявся і зганяв їх знову.

Ми переглянулись.

— Порожняк іде на Київ, — шепнув капітан. — Причепимося?

— А чому б ні? — відповів я. — Тільки ходімо звідси… Щоб цей рудий чорт і нас не зігнав…

Ми почекали, поки паровоз подав гудка і ешелон, заляскавши буферами, рушив з місця. А тоді швидко стрибнули в розчинені двері останнього вагона.

І тут раптом почулося:

— Вер іст да? Хто тут?

Ми заклякли, сторопіло вдивляючись у напівтемряву, бо ніяк не сподівалися, що в товарняку їде німець.

Тікати чи залишитись?

Тікати — небезпечно: здійметься тривога. Залишитися — хтозна, чим ця зустріч закінчиться.

Поки ми вагалися, поїзд набрав швидкості. А з кутка, куди майже не проникало світло, виступила наперед довготелеса постать у шинелі з синім коміром і хвацько загнутому доверху кашкеті зі срібним орлом. Це був есесівець. Він зупинився й похмуро втупився в нас важким поглядом якихось безбарвних, мовби білих очей.

Ми зі Смольниковим остовпіли: перед нами стояв Чума.

Він держав руку на важкій кобурі, що висіла на широкому ремені з лівого боку живота, і пильно дивився на нас.

Бліде аскетичне обличчя з запалими щоками, блискучі очі, надірвана ніздря, відстовбурчені вуха…

Чума!

— Хто такі? — пролунав знову його різкий голос.

Потрібно було щось відповідати. І відповідати швидко й правдоподібно.

— Ми з батьком повертаємося додому, — промовив я, кивнувши на Смольникова і