Читати книгу - "Вирій загублених душ"

— Люба, ти знаєш щось про хасидизм? — сказав голосно, зважаючи на гул двигуна.

— Практично нічого. Пам’ятаю, я пережила справжній шок, коли вперше побачила юрбу, одягнену в чорне. Сюртуки, капелюхи, скроєні за останньою модою позаминулого століття… Жах! Після цих туристів у місті залишаються величезні купи сміття і теки міліцейських протоколів.

Тон, яким говорила Аня, Рекару не сподобався, хоча все в її словах було правдою. У його валізі лежав саме той одяг, про який вона згадувала, а також записник із текстом старовинної пісні на ідиш.

В очах чоловіка зблиснув вираз, в якому вгадувалася прихована зверхність:

— Дарма ти налаштована проти хасидизму. В його основі лежить справжнє релігійне переживання кожної людини.

— Не розумію, як ти, сучасний банкір, парижанин, можеш перебувати в товаристві неадекватних фанатиків, — з обуренням сказала його супутниця.

— Кохана! Для мене це пригода. Переймайся так само, як я, атмосферою свята і перевтілень — і тобі стане легше, — мовив із посмішкою Рекар. — До речі, попереджаю: я гратиму в цьому перфомансі без обману.

— Тобто? — перебираючи віконну шторку руками, начебто неуважно мовила Анна.

Її обличчя на якусь хвилю перестало бути гарним — Ален подумав, що це через сонячне проміння, яке раптово виринуло з-за мороку хмар і засліпило жінку.

— Я буду таким, як юрба, про яку ти казала.

— А саме?

— Я нічого не робитиму, не прибиратиму за собою, мені не можна буде дивитися на жінок.

Аня не відповіла, тільки кинула погляд кудись убік, мовби закликаючи когось невидимого у свідки їхньої розмови.

— Сюди? — перепитав Ален, проходячи в закуток довгого коридору, що вів до Віриної квартири.

Аня прочинила вхідні двері і на відстані руки намацала в напівтемряві вимикач бра. Але світло, спалахнувши, відразу ж згасло.

— Я ж казав, що нічого не можна робити! — вигукнув Ален.

Почувся брязкіт розбитого скла. На підлогу посипалися скалки розтрощеного плафону. Лише тепер жінка зрозуміла, що сталося. Рекар стояв посеред прихожої з міцною парасолькою в руках, вищиривши свої гострі, неприродно білі зуби. Аню, здавалося, охопив переляк. Але вона опанувала себе і, звільнившись від верхнього одягу, пішла на кухню.

– Є суп на плиті.

— Звідки? — Ален був уже заведений.

— Я попросила хазяйку приготувати нам обід.

— Шоста вечора. Ти їстимеш суп? — удавано здивувався чоловік.

— Так, я їстиму суп. І зараз його розігрію.

Чоловік не дав цього зробити.

— Ну то хоча б кави вип’ємо?

Аня увімкнула електричний чайник, але за мить його вилку було видерто зі стіни разом із розеткою. Гучно клацнув запобіжник на електричному щиті.

— Ти збожеволів?!

— Я попереджав.

Ален пройшовся квартирою і, грюкнувши, поставив валізу на стіл у великій кімнаті. Дістав бутерброди і почав жувати, не дивлячись у бік своєї супутниці.

Ніч вони провели в різних кімнатах.

Уранці Рекар не прибрав після себе, відвідавши туалет. Аня взяла це до відома і сказала голосно:

— Більше ми до цієї квартири не повернемося.

Дорогою до Умані зберігали мовчанку. Ален дбайливо тримав свою валізу на колінах.

Ледь зійшли з маршрутки, як до прибулих насунулася юрба жінок, які почали пропонувати своє житло туристам. Ціни підстрибнули до п’ятисот доларів за кімнату. Місцевий люд заробляв у цей період грубі гроші, але й витрати на ремонт після проживання хасидів теж були величезні. Багато хто, особливо молодь, усе псували, причому свідомо.

Одна з жінок, зазиваючи до себе Рекара, радила йому не зупинятися поблизу Софіївки, тому що поряд із дендропарком розташований туберкульозний санаторій. Ален ледь відкараскався від настирливої молодиці.

— Я вже винайняв собі квартиру, — мовив він, оглядаючи валізу, і на всяк випадок перевірив нагрудну кишеню свого плаща.

— Справді? Коли ти встигнув? — здивувалась Аня.

— З цим усе давно налагоджено. Я житиму тут впродовж десяти днів.

— Гаразд, — захвилювалася його супутниця, — але я б хотіла познайомити тебе з моєю мамою. Зустрінемося з нею, скажімо, у кафе, на півгодини, га?

Рекар погодився зробити це лише перед від’їздом.

У переддень юдейського Нового року Рош-га-Шана в Умані періщив дощ і віяв сильний вітер. Проте хасиди поспішали до синагоги, до могили цадика Нахмана. Зі слів тутешнього правоохоронця, цими днями до міста з’їхалося понад двадцять тисяч туристів. Дарма, що місто намагалося щороку похвалитися перед гостями новими дорогами та тротуарами. Обабіч клумб і скверів залишалося чимало болота, і це було зараз саме те, що треба. Багато прочан намагалися випередити один одного, отож декому з них доводилося йти по бруду і калюжах. Поряд з Аленом упав і підвівся якийсь підтоптаний чолов’яга у закороткому піджаку і краватці, яку носять лише юдеї прибалтійських країн. Ніхто на його падіння не відреагував. Усі йшли зосереджені, насуплені. Біло-чорна хвиля обійшла пам’ятник Леніну, що, як і раніше, височів у центрі міста, і влилась у вулицю Пушкіна, де стояв храм.

Поблизу синагоги до юрби приєдналася інша. На її чолі йшов подібний до циркового здорованя Арон Вайс, з яким Рекар щойно познайомився. Вони знімали одну трикімнатну квартиру на двох. Арон розповів, що дістався України літаком з Тель-Авіва. Всі квитки на рейси в напрямку Києва чи Одеси викупили прочани, які прагнули потрапити до Умані. Не встигли пасажири — всі вони були чоловіки або хлопчики — зайняти місця в літаку, як відразу почали молитися. Даремно стюардеса намагалася посадити їх у крісла, щоб зробити зліт, — з цього нічого не вийшло. Тоді викликали ізраїльську поліцію, яка й угамувала прочан. Літак вилетів на півтори години пізніше.

Хасиди по одному заходили на територію храму, що був оточений міліцейськими кордонами в радіусі п’ятисот метрів. Осіб не юдейської віри сюди майже не пропускали. Усередині виявилося не менше сотні людей. У глибині синагоги раптом зблиснув об’єктив фотокамери, і розлючені прочани почали кидати в той бік каміння і пляшки. «Беркут» спішно евакуював кореспондента. Алену з приятелем вдалося протиснутися в центр і побачити найсвятіше для хасидів — один із найдавніших сувоїв Тори. Його саме витягали зі срібного футляра. Сувій, написаний на спеціально виробленій шкірі, за оцінкою Арона, на аукціоні коштував би не менше двох мільйонів доларів.

Проминуло десять днів, як і належить, між двома святами — Рош-га-Шаном і Йом-Кіпуром, юдейським Страшним судом. Ален постував і ревно молився, усвідомлюючи, що переживає саме той відтинок часу, коли Бог «розписує» долю для кожного єврея на майбутнє. Багато що з того, що робив Рекар, Арон вважав крайнощами, він ставився до традицій без фанатизму і поводився як звичайний турист. Вайс був колишнім одеситом, знався