Читати книгу - "Петро Конашевич Сагайдачний"

В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву.

Хотинська війна була апогеєм козацької слави. Поляки й сучасники війни понад усе вихваляли козаків, що стали на захист своєї землі і всієї Речі Посполитої. Їх порівнювали з класичними взірцями відваги і патріотизму, ставили навіть вище античних героїв. Їх вважали рятівниками Польщі. Український мемуарист шляхтич Єрлич визнає виняткові заслуги у цій війні Сагайдачного: «…Він тримав на собі весь тягар війни і давав їй раду, а що радив, то приймали гетьмани і королевич». Яків Собеський так визначає історичну постать і значення славетного гетьмана: «Цей Петро Конашевич настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю думок, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначніших людей Польщі. Скільки керував він запорозьким військом, всюди вкритий славою своїх подвигів, на суші й на морі користувався він незмінною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши татар на перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він забрав худобу на степах, відібрав здобич, захоплену на Русі. Коли Владислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич раптово, страшенно збентеживши ворога, з’єднався з ним під Москвою, столицею держави, поніс переможні корогви свої по безмірних просторах її, піддавши вогню і мечу ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі сильні своїм становищем і залогами міста, як Єлець, Шацьк, Ливни, Калуга. Обтяжений багатою здобиччю, зробив він своє ім’я пострахом для цілої Московщини. Не менш прославили Конашевича його морські походи: і тут фортуна не відверталась від нього. Було зруйновано ряд найвизначніших міст Європи та Азії, спалені околиці Константинополя. І, нарешті, рідкісна його мужність і майстерність, проявлена ним у Хотинській війні, – все це збільшило його славу серед турків. І взагалі, це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві перший, при відступі останній. У таборі він був сторожкий, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний. Обряд і релігію грецьку підняв він до висоти культу, і для тих, хто перейшли в лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим».

Козацький літописець Самійло Величко наводить ще один лист, у якому гетьман нібито вимагав від короля видання спеціальної грамоти, що покінчила б з Унією. Та більшість істориків схиляються до думки, що цей лист «ініційований» самим Величком. Так у «листі» Сагайдачного йдеться про доконаний факт «знесення» на Україні унії, причому за королівським дозволом. Однак сам Сагайдачний чудово знав, як непросто і драматично, всупереч самому Сигізмунду III, відновлювалася православна ієрархія.

Зовсім по-іншому передає настрій останніх днів Сагайдачного уже цитований Касіян Сакович:

І справді, прикутому до ліжка гетьману було вже не до земних турбот. Може, залітав до нього весняний вітер з Дніпра, може, чув він дзвін струмків на Дніпрових схилах, але земне життя закінчувалося. За п’ять днів до кончини склав він заповіт, за яким великі суми грошей відписав на різні благодійницькі цілі – на братські школи, зокрема, півтори тисячі золотих заповів школі Львівського братства «на науку и цвиченья бакаляров учоных». Чималі кошти дісталися також Київському братству. Опікунами всього свого майна він обрав київського митрополита Іова Борецького та свого наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба.

Пішов він із життя у квітні 1622 року.

Достеменну згадку про смерть гетьмана знаходимо в поминальникові Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, писаному кіновар’ю і надрукованому вперше професором Максимовичем. «Року 1622 10 дня, благочестивий муж, пан Петро Конашевич Сагайдачний, війська його королівської милості запорозького, по багатьох знаменитих воєнних заслугах і перемогах, на ложі своїм простер нозі свої, повернувся до отців, з добрим сповіданням, сповнений добродійних справ і милості, у Києві. Похований при церкві школи Слов’янської на Подолі, з почестями, в домі братства церковного».

Смерть ця була тяжким ударом православним, взагалі українцям, що мали підставу покладати великі надії на заступництво Сагайдачного перед королем у релігійних та національних українських справах, бо всі знали його вагу і вплив у керівних колах Речі Посполитої. Сумним почуттям віє від епіграфа, поставленого на панегірику братської школи на його «жалосний погреб»:

Не весте ли, яко властелинъ паде въ сій денъ въ Ізраили.

Поляки, хоч і ошукали Сагайдачного, не поспішаючи виконувати своїх обіцянок, але покладали багато надій на його лояльність та тверезий розум. Князь Юрій Збаразький, перший сенатор Корони, який мав титул українського магната і вважався спеціалістом в українських справах, перший забив тривогу: «Аби ми знову не потрапили в турецьку війну! З козаками до нинішнього дня не покінчено, хоч мали ми досить часу, аж занадто, для переговорів з ними. П. Обалковський не відправлений був вчасно з грошима, а тут ми дістаємо відомість – помер Сагайдачний, такий вірний і відданий королівській милості і Речі Посполитій. Легко зміркувати, наскільки легше було домовлятися з козаками за його влади. Тепер Бог зна, якого