Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Власне, нестабільність нових статків, які перетворювалися на ніщо за найменшого подуву вітерцю, давала вагомі підстави для ностальгії за сільською та патріархальною Бразилією. Це були два різних світи, які ворогували одне з одним із дедалі зростаючою злобою, дві ментальності, які протистояли одна одній як раціональне протистоїть традиційному, абстрактне — конкретному та чуттєвому, містянин і космополіт протистоїть селянину або члену релігійної общини. Здається, що наявність подібних конфліктів свідчить про незрілість і неготовність Бразилії работорговців до перетворень, які могли б докорінно змінити її обличчя. Зі скасуванням работоргівлі був зроблений насправді перший крок до руйнування перепон на шляху до остаточної перемоги міських торговців і спекулянтів, але розпочата у 1850 році справа остаточно завершиться лише у 1888 році. Протягом цього сорокалітнього відтинку опір будуть чинити не лише відверті ретрогради, представлені заскнілими прибічниками работоргівлі, а й тими силами, які прагнули відновлення рівноваги, що опинилася під загрозою. Хіба можна очікувати глибоких перетворень у країні, де зберігалися традиційні підґрунтя саме тієї ситуації, яку намагалися трансформувати? Доки залишалися недоторканими й, попри все, потужними успадковані від колоніальної доби економічні та соціальні механізми, утілені здебільшого у великих латифундіях, де використовувалася рабська праця, навіть найсміливіші перетворення залишалися поверхневими та штучними.

У цьому сенсі можна сказати, що надзвичайно ненавис­ний Закон Ферраза[122] від 22 серпня 1860 року, «шедевр тиску в кредитній політиці», як його називали за тих часів, являв собою не що інше, як заклик до реальності. Він не спричинив, а лише прискорив жахливу торгову кризу 1864 року, першу кризу, зареєстровану в Бразильській імперії, походження якої не пов’язано ані з внутрішніми заворушеннями, ані з впливом міжнародних чинників. Ця криза була природною розв’язкою вкрай нестерпної ситуації, породженої амбіціями одягнути країну, яка досі перебувала під тиском рабовласницької економіки, у сучасне вбрання великої буржуазної демократії.

Певним чином комерційні невдачі ініціативи Мауа також красномовно вказують на докорінну несумісність між трибом життя, запозиченим у більш соціально розвинених країн, з одного боку, та патріархальністю й індивідуалізмом, укоріненими поміж нами завдяки багатовіковій традиції. Чимало з великих прогресивних ініціатив, висунутих Ірінеу Еванжелістою Соузою, бароном і віконтом Мауа, могли б бути не просто прийнятними, а й бажаними, якби не ставили під сумнів ці священні еталони. Утім, не завжди можна було уникнути зіткнень, і тоді толерантність дуже легко перетворювалася на недовіру, а недовіра — на палке протистояння.

Під кутом зору запеклої критики Мауа, який, підтримавши у 1872 році Міністерство економіки, поставив свої «інтереси торговця» вище партійної лояльності, позиція, яку уособлював ліберал Сілвейра Мартінс[123], була по-справжньому позицією консерватора та традиціоналіста у найширшому сенсі цих слів. Думка про те, що особа, яка входить до лав певної політичної партії, через сам факт членства в ній бере на себе зобов’язання, яких не може позбавитися, не зрадивши, дуже чітко вписується у певне коло ідей і принципів, які дедалі знецінювалися мірою зростання й піднесення міської буржуазії. Згідно з цією концепцією, партійні фракції будуються на зразок родин, насамперед родин патріархального типу, де родинні та приватні зв’язки, які об’єднують главу сім’ї з його нащадками, ближніми та далекими родичами, не враховуючи двірню й усіляких нахлібників, повинні переважати над усіма іншими зв’язками. Отже, вони утворюють неділиме ціле, члени якого пов’язані одне з одним почуттями й обов’язками, а не інтересами чи ідеями.

Нерозуміння, які висловлювалися багатьма іноземцями, котрі стикалися з деякими особливостями нашого політичного механізму, безсумнівно, спричинені фундаментальною несумісністю, яка, незважаючи на багато протилежних свідчень, існувала між цими системами та системами, на яких ґрунтувалося життя інших країн, значною мірою позначених плодами Промислової революції, зокрема англосаксонських. Один із зазначених вище іноземців принаймні зміг зрозуміти справжні мотиви цієї розбіжності. «У Бразилії, — писав у 1885 році американський натураліст Герберт Сміт[124], — майже на рівні універсального закону панує думка про те, що для людини ганебно залишити лави своєї партії. Ті, хто так робить, засуджуються як зрадники. — І додає: — Гаразд, цей принцип відданості сам по собі добрий, але він погано застосовується. Людина вчиняє кепсько, коли зраджує родича, друга, благородну справу. Але не обов’язково буде погано, якщо вона залишить якусь політичну партію: інколи негоже як раз чіплятися за членство в її лавах»[125].

Витоки цього духу партійної єдності можна побачити у тих самих аристократичних чеснотах або претензіях, які були традиційним атрибутом нашого класу сільських патриціїв: бразильських цукрових баронів, і не тільки їх, а й вільних селян, здольників чи орендарів, котрі наприкінці XVIII століття, за словами очевидця, який, безсумнівно, виражав загальну думку, становили організм, «настільки шляхетний за своєю природою, що в жодній іншій країні неможливо зустріти нічого, подібного йому»[126]. Завдяки міцності своїх устоїв, вони вважалися справжнім підмурком багатства й влади в колонії, справжніми двигунами виробництва, торгівлі, судноплавства, а також усіх мистецтв і ремесел.

На селі авторитет землевласника був беззаперечним. Усе