Читати книгу - "1918. Місто надій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він справді дуже втомився. Хитаючись, сунув сніговим настом, послизався, але знову вперто вставав.
– Ні, діду. Ти ще не все зробив на цій землі, – відповідав Вітко.
– Так, трошки залишилось… От дійду до того горбика й завершу свій життєвий шлях, – казав дід.
– Краще не до цього, а он до того, трошки далі – ото й поживеш іще трохи, – пропонував Павло Гаврилович.
– Умієш ти, пане курінний, умовляти. Гаразд, нехай буде твоя воля, – лагідно погоджувався Свирид і крекотів, просуваючись до вказаного горбика.
Коли вони геть знесилились, то вирішили впасти просто посеред поля. А раптом хтось буде проїжджати й помітить утомлених мандрівників!
– Годі, Павле Гавриловичу! Годі, я кажу! – сопів Свирид.
– Що годі?
– Вмираю. Тут і зараз. І навіть не переконуй, – знову хрипів дід.
– А я й не переконую. Доброї дороги тобі, діду, перекажи там нашим найкращі побажання, – підігравав йому Вітко.
– Я ж говорити не звик. Доведеться тобі, курінний, записати все – а я перед небесним військом прочитаю твоє послання, – не вгамовувався Свирид.
– Гаразд. Пиши: пред’явник сього документа… Дим! – раптом заволав Павло Гаврилович.
– Дим!? Пред’явник… Навіть я б цього не вигадав… Стривай! Дим! – підхопив старий за курінним.
Неподалік від них, на горбі, виднілася хата. Понад нею тоненько завивався дим від розпаленої печі.
– Туди! – скомандував Павло Гаврилович, і вони попрямували до рятівної будівлі.
Кілька хвилин – і підійшли до плетеного тину, що заходив за ріг хати й обривався – там, де починалася велика земляна ділянка, що належала господарям будинку. Біля хвіртки мандрівники зупинилися. Забрехав пес, що сидів у кривій будці, не бажаючи виказувати навіть носа на такий мороз. Вітко зупинився. Його змерзлі руки наче закутав червоний шовк, пальці напухли, де-не-де побіліли. Не кращий вигляд мав і Свирид. На вусах старого повисли тоненькі бурульки, ніс-картоплина посинів, і від цього дядько скидався на лісового дідька, що виліз із хащів у пошуках харчів. Вигляд їх обох міг налякати будь-кого. Павло Гаврилович подивився на старого, що тримався за тин, не рухаючись, наче закляк. Тоді він зважився – пройшов у двір і, не звертаючи уваги на несамовитий гавкіт пса, гучно постукав у двері хати. Промерзле дерево тоскно одізвалося низьким звуком. Курінний постукав ще раз, зачекавши перед тим хвилину. І ще. І щойно хотів уже копнути двері, щоб вдертися до житла, як ті розчинилися, і перед Вітком постав хлопчик у накинутому на плечі сіряку, виразно не на хлопчачий зріст, що звисав мало не до підлоги. Легка сорочка тремтіла на вітрі, надуваючись на грудях. Малий був білявий, із блакитними очима й правильними, витонченими рисами обличчя. Павло Гаврилович, побачивши малого, аж відскочив – надто вже його вигляд був схожий на неземний, наче курінний із дідом потрапили на якийсь невідомий шлях, який привів їх на небеса, а хлопчик – зовсім не хлопчик, а янгол, що вийшов їх зустрічати.
– Е-е-е-е… Чи є хто вдома? – просипів Вітко.
– Є! – відповів хлопчик. – Я!
– Так. Бачу. Пусти нас, заради Бога. Не дай померти від голоду та холоду, – раптом висловився пишномовно Павло Гаврилович.
Хлопчик застиг, ніби намагаючись зрозуміти, що ці пани від нього хочуть, а тоді мовчки відійшов убік, розчинивши двері. Ранкове світло проникло в хату, показуючи прибульцям знаряддя для роботи в полі – вили, косу, лопати та інше.
Вони зайшли в кімнату. Дальній її куток весь займала піч із сирцю. На ній можна було роздивитися прикраси – клинчики, кола, хрестики й квіти, намальовані синькою. Між піччю й холодним кутом уздовж стіни лежало кілька дощок, призначених для спання. На стіні було прибито полицю для жіночих речей – веретен, голок, ниток, а також жердку для одягу. На покуті стояли старі ікони, фарби на них вицвіли й облізли.
Відтак Павло Гаврилович сидів біля печі, де потріскував вогонь, пожираючи дрова. Цей легкий хрускіт надавав кімнатці дивного затишку. Свирид попоїв і майже одразу заснув. Глухувате хропіння лунало з лавки, де він умостився. Хлопчик сидів за столом і щось стругав із довгої кривої деревинки. Одна рука його рухалася спритно, а друга – кукса – безвольно висіла.
– То кажеш, що тато з мамою поїхали корову продавати? – спитав Вітко.
– Так, іще тиждень тому, – відповів хлопчик.
– І звісток від них не було? – продовжував Павло Гаврилович.
– Не було, – сухо відповів маленький господар хати.
Небагатослівний малий раз по раз підіймав свої великі очі, щоб у момент запитання подивитися на непрошеного гостя, а тоді знову опускав погляд на деревинку і сумлінно повертався до праці.
– А як тебе звати, бо я ж не спитав? – Вітко знову звернуся до малого.
– Матвій я. Матвій, – сказав хлопчик і раптом завмер, дивлячись на Павла Гавриловича.
– А прізвище?
– Щасливцев.
– Як-як? Я не дочув.
– Тато й мама кажуть, що я Щасливцев.
Останню фразу Матвій проговорив тихо, так, що його вузькі, злегка шорсткі вуста, вкриті тоненькою плівкою, лише трошки відкрилися, наче мушля. Умить хлопчик закляк. Його гарне обличчя і застиглий погляд, здавалося, не пропускали жодного промінця світла, що могло б розтопити крижаний шар, який укрив його душу. Бо там, у глибині, плавилося каміння й тріщала земля від емоцій та думок. Хлопцеві так хотілося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.