Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові" автора Ю. Несбе. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові» була написана автором - Ю. Несбе, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові" в соціальних мережах: 

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Di Derre», а наприкінці 90-х ще і як письменник, автор серії романів про поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії — «Нетопир» (1997) — був визнаний кращим детективом Скандина­вії, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс авторові престижну премію «Срібний ключ».
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Ми­сливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пен­таграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 44
Перейти на сторінку:

Несбьо Ю

Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові  

Розділ 1

З чого почати цю оповідку? Я охоче почав би з того, що започаткувало всі події. Але мені не дуже відомо, де їхній початок. Так само, як будь-хто в цьому світі, я небагато знаю про істинні причинно-наслідкові зв’язки у своєму житті.

Може, почати з того, як я усвідомив, що у футболі я серед однокласників аж на четвертому місці? Чи з того, як Бассе, мій дід, показав мені малюнки — свої власні малюнки собору Саґрада Фамілья? Чи з того, як я вперше затягнувся цигаркою і вперше послухав пісню групи «Grateful Dead»? Чи з того, як я прочитав Канта в університеті та вирішив, буцімто зрозумів його? Чи з того, як я продав першу дозу анаші? Чи з того, як поцілував Боббі, що насправді була дівчиною, чи коли вперше побачив мале, зморщене і нестерпно верескливе створіння, якому судилося потім називатись Анною? Чи, може, з того, як я сидів у смердючій підсобці у Рибалки, а він розповідав, яких він воліє від мене справ? Я не знаю. Ми приробляємо до своєї історії голову та хвіст, щоби вона виповнилася логікою і наше життя набрало сенсу.

Отже, чому б мені не почати просто тут, посеред усієї плутанини — у тому місці і в той час,коли доля зробила паузу, щоб віддихатися. На якусь мить мені здалося, що я в путі, а водночас — у кінцевому пункті.

Я вийшов з автобуса серед глупої ночі. Примружився на сонце. Воно визирало з-поза острова в морі на півночі. Руде і летаргічне. Достоту як я. За сонцем знову море. А там, іще далі, Північний полюс. Можливо, це те місце, де вони не відшукають мене.

Я роззирнувся довкола. З трьох інших сторін світу до мене спускалися положисті схили. Червоно-зелений верес, каміння, нечисленні скупчення приземкуватих берізок. На сході кам’яниста земля переходила у море плавно, а на південному заході берег над водою наче ножем обтяли. На висоті близько ста метрів над морською гладінню розкинулося відкрите плато, що тяглось у глиб суходолу. Фіннмарк. Тут, як казав мій дід, уривається небокрай[1].

Густо встелена гравієм дорога вела до селища. Серед поставлених щільно один до одного низеньких будиночків вирізнялася єдиним вертикальним елементом церковна дзвіниця. Коли я ще тільки прокинувся в автобусі, ми саме проїжджали дороговказ із назвою «Косунд» неподалік від дерев’яної пристані. Тож я подумав: «Чом би й ні?» і смикнув шнурок над вікном, подавши водієві знак на вимогу зупинки.

Я надів піджак, узяв свій шкіряний кофр і рушив до селища. Пістолет у кишені піджака, у такт ході, бив мене точнісінько у тазову кістку — я завжди був надміру ху­дорлявим. Я зупинився і спустив нижче пояс-гаманець під сорочкою, щоби він пом’якшував удари.

На небі ні хмаринки, а повітря було таким ясним, що мені здавалося, буцімто я бачу нескінченно далеко. Скільки сягає око принаймні. Фіннмаркське плоскогір’я, наскільки мені відомо, вважається мальовничим. Дідько його зна, чому. Схоже, так заведено говорити про непривітні місцини: люди у такий спосіб показують свою вищість — так само як хизуються своїм смаком до незрозумілої музики чи мудрованої літератури. Я сам так поводився. Я вважав, що тим урівноважу бодай деякі свої вади. Або ж таке уявлення має втішити небагатьох, кому випало тут мешкати: «Ой, тут така краса!» Бо яка насправді краса може ховатися в одноманітному вбогому ландшафті? Це Марс. Червона пустеля. Безживна і моторошна. Ідеальна, втім, схованка. Хотілось би сподіватися.

Гілки дерев при дорозі здригнулися, і якийсь чолов’я­га, перестрибнувши канаву, вискочив на шлях. Моя рука мимоволі сягнула в кишеню, по пістолет, але я вчасно стримався. Цей тип — не один із них. Цей на вигляд був достоту джокер, що вивалився з карткової колоди.

— Вечір добрий! — гукнув чолов’яга.

Він подибав у мій бік, перевальцем, на своїх ногах — таких кривих, що у просвіт між ними я бачив усю дорогу, що вела до селища. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що на голові у нього ковпак не джокера, а саамський національний: синьо-червоний із жовтим та без балабончиків. Узутий він був у світлі шкіряні чоботи, а з його синьої парки, залатаної в кількох місцях чорною липкою стрічкою, крізь дірки вилазив наповнювач, більше схожий на ізоляційну вату, ніж на пух.

— Пробачай, якщо я питаю, — почав він, — але хто ти будеш?

Чолов’яга був принаймні на дві голови нижчий од мене. Широке пласке обличчя, губа від вуха до вуха, розкосі очі, як у азіата. Якби зібрати водно всі стереотипні уявлення мешканців норвезької столиці про мешканців саамської провінції, вийшов би портрет мого стрічного.

— Я з автобуса, пасажир, — відповів я.

— Це я бачив. Мене звати Маттіс.

— Маттіс... — повторив я спроквола, виграючи зайві секунди для пошуку відповіді на його неминуче наступне запитання.

— А тебе як?

— Ульф, — сказав я.

Ім’я нітрохи не гірше за будь-яке інше.

— А що тобі треба в Косунді?

— У гості приїхав, — кивнув я у бік селища.

— У гості до кого?

Я зітнув плечима:

— Ні до кого конкретно.

— То ти з природоохоронного відділу чи проповідник?

Не знаючи, на що схожі працівники природоохоронного відділу, я заперечно похитав головою і провів рукою по своєму довгому, як у хіпі, волоссю. Мабуть, варто підстригтися. Не мозолитиму їм тут очі.

— Пробачай, якщо я питаю, — знову завів він своєї. — То хто ти є?

— Мисливець, — сказав я.

Ймовірно, мене схилила до такої відповіді згадка про охорону природи. Зрештою, у моєму твердженні було стільки ж правди, скільки й брехні.

— Он як, Ульфе? То ти у нас полюватимеш?

— Тут наче гарні місця для полювання.

— Так, але ти приїхав за тиждень до відкриття сезону. Полювання тільки з п’ятнадцятого серпня.

— Тут є готель?

Саам розреготався. Тоді відхаркнув і виплюнув коричневу грудку — сподіваюсь, який-небудь нюхальний чи жувальний тютюн. Грудка гучно ляпнулася на землю.

— А пансіонат? — зробив я припущення.

Він заперечно похитав головою.

— Кемпінг? Кімнати в оренду?

На телеграфному стовпі позаду нього був наліплений постер якогось танцювального гурту, що мав виступати в Алті. Отже, головне місто не так далеко звідси. Можливо, мені варто доїхати автобусом аж до Алти.

— А як щодо тебе, Маттісе? — запитав я, прибивши комара, який вкусив мене у лоб. — Я не зможу зняти у тебе ліжко бодай на одну ніч?

— Ліжком я палив грубу навесні. Травень цього року був холодний.

— Матрац? Перина?

— Матрац?

Він змахнув рукою у бік порослої вересом долини.

— Дякую, але я полюбляю, коли є стеля і стіни.

1 2 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"